Століття тому українські студенти жили у перероблених під гуртожитки церквах, страждали від епідемій цинги і сифілісу та відмовлялися від батьків, щоби вступити.
Видання Studway до річниці Української революції підготувало проект "100 років студентства", у якому історики по декадам дослідили життя вітчизняних студентів з 1917 до 2017 років, пише BBC.
Про умови навчання і побут українських студентів у часи революції та перші роки радянської влади ВВС Україна поспілкувалася з автором проекту та аналітиком Центру досліджень визвольного руху Анною Олійник.
У 1917 році українські студенти були дуже заполітизовані.
"Було багато політичних течій, якими вони цікавилися. Від університетів надходили скарги, що студенти заважають навчальному процесу, адже займають аудиторії під якісь політичні гуртки, проводять лекції і дебати", - розповідає Анна Олійник.
Тоді ж Центральна Рада вирішила провести українізацію освіти - до цього навчання проводилося російською.
Однак процес цей не завжди знаходив розуміння серед адміністрації тогочасних ВНЗ, які користувалися автономією.
Для українізації у Києві створюють Український народний університет - навчання у ньому проходили по вечорах у приміщенні Університету св. Володимира (зараз це Університет ім. Шевченка).
Загалом з початком Української революції кількість студентів, особливо з бідних родин, зростає. Вони нерідко страждають від безгрошів'я та продовольчої кризи, яка виникла через Першу світову війну.
За таких умов студенти шукають підробіток - в основному це репетиторство. Однак у невеличих містах, наприклад у Ніжині, де діяв педагогічний університет, знайти таку роботу було майже не реально.
"Залишилося багато свідчень, що студенти жили напівголодні. Іноді через це кидали навчання", - відзначає Анна Олійник.
На західноукраїнських землях, які опинилися у складі Польської Республіки, з початку 1920-х років йде політика полонізації і навчання українською не проводиться.
У відповідь на це у Львові виникають неформальні "підпільні університети" у яких професори викладають українською у себе вдома.
"Коли це були заняття на медичному факультеті, то професори домовлялися зі студентами - якщо прийде перевірка, то вони казатимуть, ніби вони хворі й прийшли на прийом до лікаря", - розповідає Анна Олійник.
Загалом українське студентство добільшовицького періоду відзначалося активною залученістю до революційних подій, про що свідчить участь київського Студентського куреня у бою під Крутами.
Пізніше багато українських студентів навчалися в еміграції, зокрема в Чехословаччині.
У радянської влади стосунки з вищою освітою, зокрема з професурою, не заладилися від початку.
"Були інтенції, щоби назвати професуру "буржуазним пережитком". Мав місце період конфліктів між новим ладом і старим професорським складом, який на лекціях дозволяв собі відпускати жарти про радянську владу", - каже Анна Олійник.
"Але з професорами фактично не могли нічого зробити, адже владі потрібно було, щоби хтось готував нових спеціалістів", - додає історик.
Утім, такий підхід влади не міг не вплинути на ставлення студентів, серед яких тепер було багато вихідців з пролетаріату. Така категорія приходила до ВНЗ з установкою, що "їм всі винні" за попередні роки бідності.
"Вони могли не мати належної підготовки, щоби скласти іспит, але могли заявити професору: ти - звертання на "ти" стало звичним явищем - без поваги до мене ставишся, з тобою за це будуть у деканаті розмовляти. Тобто, вимагали оцінки не за знання, а за соціальне походження", - відзначає Анна Олійник, хоча й додає, що такі випадки не були масовими.
Також проводилися збори студентів, на яких обговорювалася "неправильна методика" викладання дореволюційних професорів.
У відповідь частина викладачів йшла з професії, ще частина ставилася до викладання за принципом: "Дурнями прийшли, дурнями і підете".
У 1920 році університети як заклади освіти розформовують і замінюють на "інститути народної освіти" (університети повернуться вже у 1930-х), куди готували до вступу на "робітничих факультетах" - "рабфаках".
Студенти тоді були старшими від теперишніх.
"Часто це люди, які вже мали професійний чи військовий досвід, і отримали довідку про це. Їх видавали комсомольські чи партійні організації. Сленгово вони називалися "командировки", - розповідає Анна Олійник.
Часто такі довідки купувалися, щоби довести, що студент не походить із сім'ї, наприклад, священника.
За свідченням дослідників, тоді виникає практика публічної відмови від батьків. Про це публікувалися оголошення в газетах: "Відмовляюся від батька, не хочу мати нічого спільного з людиною-куркулем" - і так сподівалися вступити на навчання.
Однак вже під час навчання серед студентів проводилися перевірки - "перереєстрації неуспішних студентів", які насправді мали на меті виявити людей з "неправильним класовим походженням", каже Анна Олійник.
Для цього заповнювали спеціальні анкети з багатьма питаннями, на яких можна було "засипатися" щодо непролетарських коренів.
Існувала і щорічна норма із відрахування з ВНЗ, яка сягала 20-30%.
На початку 1920-х гуртожитків в УРСР бракувало. Старі були переповнені, там не вистачало ліжок.
Нові ж нерідко були малопридатні для життя.
"У приміщеннях, які виділялися, часто спали на підлозі, вкривалися одягом. Без освітлення, були проблеми і з опаленням", - відзначає Анна Олійник.
У межах антирелігійної кампанії Михайлівський собор у Києві віддали під студентський гуртожиток.
"Ліжка стояли безпосередньо у церкві. Чудова акустика відлунювала гучним шумом, адже там жила величезна кількість студентів. Там вони варили їжу, стояли буржуйки. Під паливо виломлювали дерев'яне різьблення", - ділиться історик свідченнями киян початку 1920-х.
У Харкові університетську церкву також підладнали під гуртожиток. Чоловіча і жіноча частини там були перегороджені фанерою у рівень людського зросту.
Харківська історик Ольга Рябченко про це написала: "Через те, що вхід загальний, двері з чоловічої половини в жіночу не закриваються за відсутністю гачка, а фанера досягає людського росту, немає можливості умитися або помити голову. З боку чоловічого відділення постійний шум, підглядання через перегородку й таке інше".
За її ж даними, на 27 жінок була одна миска для миття голови, а замість столів - старі перевернуті верстати, ліжка стоять майже без проходу, частина вікон вибиті.
Щоби якось покращити ситуацію, вирішили проводити перевірки на "кращі кімнати".
"Але через те, що людей було дуже багато, то ці комісії часто просто не помічали. При них продовжували розважатися і лаятися, що дуже обурювало комісії", - розповідає Анна Олійник.
Такі умови не могли не впливати на здоров'я студентів. Багато з них страждалить на виснаження і цингу через погане харчування і холод.
Не рідкістю тоді був і сифіліс та інші венеричні хвороби.
"Нова ідеологія пропонувала багато можливостей, й при цьому була відсутня сексуальна освіта, а моральні норми нівелювалися", - каже історик.
За даними дослідників, популярними гаслами студентів початку 1920-х років були: "Геть невинність" і "Геть сором".
При цьому, влада підтримувала студентів продовольчими картками, а з 1922 слухачів "рабфаків" навіть мали забезпечувати їжею та одягом на рівні з бійцями Червоної армії.
Утім, як свідчать тогочасні джерела, реально це налагодили лише у деяких містах.
"Є свідчення, що якість освіти страждала. Але більше за рахунок того, що студенти були немотивовані. Вони прийшли навчатися, тому що радянська влада так сказала і комосмольці видали "командировку", - стверджує Анна Олійник.
Утім, додає вона, певний рівень освіти вдавалося підтримувати за рахунок старих професорських кадрів.
Вони намагалися організовувати групи, в яких більш успішні студенти допомагали менш успішним.
Однак потяг до колективного життя проявлявся у всьому.
"Навіть у навчанні на якийсь період запровадили бригадний принцип здачі заліків, коли студентів ділили на бригади й отриману бригадиром оцінку ставили на всіх", - каже дослідниця.
Студенти ж нерідко прогулювали лекції і списували на іспитах.
Надміру ретельне навчання вважалося мало не буржуазною звичкою.
"Якщо студент сидів десь у кутку в гуртожитку і читав книжку, його могли взяти на кпини: що ти таке робиш, краще йди зіграй з нами в карти", - відзначає Анна Олійник.
Крім того, радянська влада намагалася нівелювати значення дипломної роботи.
Коли професори не приймали низькоякісні роботи і відправляли їх на доопрацювання, це означало, що студент залишається на другий рік. А так знижувався темп підготовки спеціалістів.
Тоді професорам доносили, що у будь-якому разі треба ставити "задовільно", бо "можуть бути проблеми".
Загалом же, як підсумовує Анна Олійник, саме у той період в українському суспільстві почав формуватися стереотип про неодмінну вищу освіту: "Тоді, напевно, з'являється цей симптом - усі люди мають вступати до університету, незалежно від того, чи мотивовані вони там насправді навчатися".
Водночас, додає дослідниця, сьогоднішніх українських студентів зі студентами сторічної давнини єднає активізм та залученість до головних суспільних процесів свого часу, чи то Українська революція 1917-1921 років, чи Євромайдан 2013-2014 років.
