Зізнання в любові до Івано-Франківська

Якщо ви навідались у Франківськ як турист, то ніколи не розгадаєте його з першого разу.  Щоб зрозуміти тутешню атмосферу, в цьому місті треба набутися. Відчути його ритм, особливий станіславський шарм, пірнути в його вулички і зануритись у підводні течії, якими вільно рухаються містяни. Бо, зрештою, “сотка” і кілька прилеглих площ – то обличчя, візитівка міста, але не тільки в них принадність нашого Станіслава. 

фр1

Я народилася не у Франківську, але, приїхавши сюди в підлітковому віці, твердо вирішила оселитися назавжди. Чесно скажу, почуття між нами спалахнули майже одразу, буквально через кілька тижнів після великого мегаполісу, і стало зрозуміло, що я закохана у це невеличке, напівсонне на той час містечко.

Я росла, розвивалося й моє місто. Закоханість переросла у любов. Жодного разу, коли доля підкидала можливість переселитися в інший куточок України чи навіть за кордон, не роздумуючи відхиляла всі варіанти. Моє місце тут. Я, звісно, можу якийсь час пожити деінде, але завжди пам’ятатиму, що мене чекає дім, а вдома найкраще.

Іноді, коли відчуваю потребу побути з містом наодинці, вирушаю до вузьких вуличок із ним на побачення. Це недалеко (та у нас взагалі все поряд!), варто відійти сотню метрів від центру і можна потрапити в глуху місцинку, де завжди тихо, незважаючи на те, що зовсім поряд вирує життя. Тут маленькі дворики, в яких без нагляду валяються машинки, грабельки і лопатки й сушиться розвішена білизна, тут розростаються буйними кущами жовті лілії і кольорові іриси, тут під помальованими зеленою фарбою парканами поважно, наче справжні господарі, прогулюються пухнасті коти.

фр2

Чужинець може подумати, що нічого особливого у цих вуличках немає, не варто тратити на них свій дорогоцінний час, але таким скажу по секрету, що саме тут захована душа Станіслава. Ми не Львів, який пишається своїми помпезними кам’яницями, не величний Київ, де можна заблудитися і пропасти між висотками. Душа Станіслава – в його старих одно- та двоповерхових будинках, прикрашених ненав’язливою ліпниною, подекуди обдертих і недоглянутих, але таких багатих на спогади.

Сьогодні я зробила чималий гак тільки для того, щоб пройтись по Коперника. І хоч як поспішала, а тут стишила ходу, заставила себе забути про час і хоча б на кілька хвилин поринути в атмосферу старого міста. Тут інше повітря, направду! Здається, що саме ним дихали і п’ятдесят, і сто років тому. Тут будинки поволі вростають в землю, ніби схиляються перед Його Величністю Часом. Дерева не зважають на правила пристойності і перекидають віття через паркани на тротуар. Кущі, наче бешкетні діти, пролізають крізь сітку і зачіпають листям кожного перехожого. І бруківка! Стара, потріскана, сходжена тисячами ніг. Здається, вона все знає і пам’ятає, й коли по ній човгає старенька пані, тихо шепоче:

“Де ж поділися твої святкові мешти? Оті червоні, з тоненьким пасочком? Ох, як дзвінко ти цокала підборами, коли летіла на перше побачення…”

фр3

Саме в цих вуличках відчувається інтимність стосунків міста з його жителями.  Тут час розмивається і переплутує минуле з сучасним. І якщо хтось надумає покласти на тротуар нову бруківку – скоїть злочин проти душі. Я розумію, що треба причепурюватись, але страшенно боюся, що найменше втручання знищить ауру чарівності старих вулиць. Тому подумки прошу:

“Пошли, Боже, цьому місту талановитих упорядників, а якщо Ти вже це зробив, то нехай їхні серця б’ються в унісон із великим серцем міста”.

Я повільно йшла, роздивляючись бур’янці, що безтурботно, ніби навперебій, ростуть між бруківкою.  Я не поспішала – давала шанс старому камінню закарбувати в пам’яті мої кроки. Колись мене не стане, як не стало тих людей, які до мене крокували повз ці будинки. Але залишиться Станіслав і його душа, захована в затишних вузьких вулицях. І десь далеко в закапелках пам’яті міста тихо лунатимуть мої неспішні кроки…

Джерело: Місто

Автор: Лариса МОНЧАК

861 1