Американський журналіст Крістофер Міллер побував на території, яку зараз контролюють сепаратисти, і поспілкувався з полоненими українськими солдатами. Серед них — 28-річний Руслан Тинкалюк, боєць батальйону «Донбас». Якби не пішов воювати, був би зараз вдома зі своєю родиною в Івано-Франківську і насолоджувався осінніми Карпатами. Але він тут, як військовополонений, під строгим наглядом проросійських терористів.
Фото полонених українських солдатів на території, підконтрольній сепаратистам, опублікував новинний ресурс Mashable, передає Цензор.НЕТ.
Після того, як Руслана Тинкалюка і ще 70 бійців батальйону “Донбас” захопили в полон в серпні, Руслан займається різною тяжкою роботою — в основному ремонтує будинки, знищені внаслідок боїв в Іловайську. На війну Тинкалюк пішов добровольцем і вважає себе “щасливчиком” — сотні його побратимів загинули в “Іловайському котлі”.
Полонених в Іловайську тримають в темних підвалах. Чоловікам не можна контактувати із зовнішнім світом. Сплять вони на брудних матрацах, що кишать комахами, прямо на підлозі. Піднімають їх з самого ранку - на роботу з поновлення зруйнованих будівель, і відпускають на відпочинок тільки ввечері.
Андрій, один з лідерів сепаратистів, розповідає про комфорт, в якому містяться полонені - нібито у них є доступ до душових і туалетів і навіть телевізор, де можна дивитися романтичні і комедійні фільми, крім патріотичних. Він навіть запропонував сигарету одному з полонених.
“Ми не монстри”, — каже він.
У кожного полоненого є один комплект одягу. Не міняють навіть шкарпетки і білизну. Пальто, і то не дуже теплі, видали тільки з настанням морозів.
Олексій, ще один полонений, якому сепаратист дав сигарету, каже, що годують три рази на день, але в основному хлібом, холодною вівсянкою і водянистим супом. В хороші дні, каже, дають сир і сосиски.
“Цього дуже мало, але все ж краще, ніж нічого”.
Ще один полонений, Максим, розповідає, що весь час думає про сьогоднішній день, щоб не збожеволіти. Також каже, що сподівається на краще і що скоро його відпустять.
“Ми просто виживаємо”, — каже він. — “.. Ми їмо, спимо і працюємо А ще сподіваємося, що в один момент нас відпустять Що ще ми можемо робити?”
“Спочатку було дуже важко Я думав про те, щоб накласти на себе руки”, - розповідає він. Але тепер, каже, почувається краще, хоч йому і гірко, що в полоні його тримають в його ж країні його ж співвітчизники.
Полоненим не дозволяють спілкуватися з рідними, тому Руслан Тинкалюк, як і інші, не спілкувався ні з ким з серпня. Він попросив журналіста передати його рідним, що живий. Коли його фото показали родичам, дружина його брата розплакалася.
“Ми бачили його востаннє в травні, і коли він повернеться додому неушкодженим, ми його обіймемо і ніколи більше не відпустимо”.
