Івано-франківська викладачка біології Оксана Савчук відтворює старовинні силянки, перетворивши особисті переживання на творчу практику та популяризацію традиції.
Силянка є однією з найдавніших українських бісерних прикрас, яку створюють шляхом нанизування бісеру на нитку. Вона була поширена на Гуцульщині, Покутті, Буковині та Закарпатті, де виконувала роль святкової жіночої прикраси із символічним змістом. Оксана Савчук, викладачка біології з Івано-Франківська, останні роки присвятила відродженню цієї традиції та роботі з автентичними орнаментами.
Майстриня має 15 років педагогічного досвіду, понад десятиліття працювала у Калуському коледжі культури і мистецтв, а нині викладає у Фаховому коледжі електронних приладів ІФНТУНГ. За її словами, навіть у технічному середовищі важливо популяризувати українську культурну спадщину та заохочувати студентів відкривати для себе бісероплетіння і традиційний одяг.
«Це почалося в 22-му році, щоб не читати новини, бо було проблемно, оскільки чоловік пішов добровольцем воювати, 78-й батальйон. І це була боротьба з депресією», — згадує Оксана Савчук.
Перші кроки в бісероплетінні стали для неї способом пережити тривогу. Згодом вона створила свою першу силянку, відтворивши візерунок кінця дев’ятнадцятого століття. Робота тривала тиждень, хоча тепер подібні вироби вона виконує за два дні. Спочатку прикраси вона дарувала близьким, а продавати почала лише через рік.
«Воно мені було, як від душі відриваєш. Я не знаю, яка людина її буде носити, а все ж таки в кожну силянку вкладено якась певна енергетика своя», — пояснює майстриня.
З часом про її роботи дізналися знайомі та клієнти, а вирішальним стало знайомство з власницею салону краси, яка порадила створити сторінки у соцмережах. Відтоді майстриня популяризує силянки онлайн і підтримує зв’язок зі спільнотою інших майстринь.
«Тут ми всі згуртувалися, одна одну підтримуємо — черпаємо ідеї одна в одної», — розповідає Оксана Савчук.
Процес створення прикрас потребує особливого настрою. За словами майстрині, коли працювати у стані напруги, виникають помилки, а нитка плутається. Вона також зазначає, що побачити недоліки в роботі можна лише згодом, коли емоції вщухають.
«Коли ти злий, ти не бачиш. Ти просто фальшивиш, і вона не заокруглюється», — каже вона.
Оксана працює переважно з чеським бісером, хоча відзначає, що навіть якісний матеріал має значний відсоток браку. Серед складнощів на початку вона називає саме фінансову складову, адже матеріали є дорогими.
У своїй творчості майстриня також відтворює музейні зразки, зокрема силянку приблизно 1920 років із фондів Івано-Франківського краєзнавчого музею. Вона наголошує, що ці прикраси не є дитячими, як часто вважають, адже раніше вони демонстрували достаток родини та майстерність виконавиці.
«Наші предки через них показували багатство, достаток родини, бо бісер був дуже дорогий», — пояснює Оксана Савчук.
Майстриня навчається техніці самостійно, використовуючи матеріали етнографів та сучасних авторів схем. Вона принципово працює лише з легальними схемами та підтримує їхніх авторів.
«З краденими схемами я працювати не буду. Я завжди уточнюю, чи це справді безкоштовно, і якщо схема платна — оплачую», — наголошує вона.
Серед її робіт є як силянки, так і масштабні кривульки, на створення яких інколи йде до місяця. Деякі прикраси вона не продає через емоційний зв’язок із ними.
За словами майстрині, у кожному орнаменті та кольорі закладено символіку. Вона також відзначає, що традиційно майстрині залишали у виробах невеликі недосконалості.
«Вважалося, що нечиста сила або лихий погляд спіткнуться об цю помилку й не зможуть зашкодити людині», — розповідає Оксана Савчук.
Оксана носить силянки щодня та передає інтерес до цього мистецтва студентам. За її словами, кількість тих, хто почав плести, поступово зростає.
«Кількість студентів, які почали плести, не 10 чоловік — їх більше», — ділиться вона.
Серед майбутніх планів майстрині — створення прокату традиційних прикрас і проведення майстер-класів.
«Планую започаткувати прокат традиційних прикрас та проводити майстер-класи, щоб ця частина культурної спадщини жила й передавалася наступним поколінням», — розповідає Оксана Савчук.
