Війна триває, а це значить, що залишається потреба у волонтерстві.
Про допомогу військовим та цивільним, міжнародну співпрацю і поїздки в гарячі точки розповів FrankoNews Андрій Голинський, засновник «Благодійного фонду Андрія Голинського», пише Типовий Франківськ з посиланням на Правду.іф.
Чоловік розповідає, що у житті займається бізнесом, а благодійний фонд вирішив заснувати на початку повномасштабного вторгнення.
“Почали займатися волонтерством з перших днів повномасштабного вторгнення. А потім вирішив створити фонд, щоби все було на офіційному рівні, була довіра до нас і можна було залучати інвесторів з-за кордону для більшої підтримки. Тому й створив благодійний фонд. А з перших днів війни робили все, що могли: надавали житло, харчування, для тих людей, які тікали від біди, з гарячих точок до нас – допомагали всім, чим могли”.
Андрій Голинський зазначає, що наразі у фонді працює 65 людей.
“Зібралася сильна команда. Активних 10 людей, які постійно їздять, а так – кожен займається своєю роботою – працюють, допомагають фінансово. хто чим займається, той тим і допомагає. Наприклад, хтось має кузню – робить зварювальні роботи. Коли ми купуємо транспортні засоби, то їх також приводимо у належний стан – хтось фарбує, хтось колеса придбає, хтось продукти. такою дружньою командою робимо спільну роботу”.
Фонд уже більше року співпрацює з жителями міста Хаддерсфілд, що у Великобританії.
“Вони роблять дуже великі внески, допомагають нам значними сумами, доставляють допомогу великими вантажівками. Нещодавно привезли 200 ліжок для лікарень. Ми передали в Івано-Франківську обласну лікарню, у Львів, Дніпро, Кривий Ріг – туди, де лікують військових. 28 жовтня знову приїхала допомога – 100 компʼютерів. Їх запланували відвезти на схід країни, у Херсон, для того щоби діти могли навчатися. Тому що зараз там ідуть бойові дії і дітям нереально ходити до школи. Ми принаймні чимось хочемо допомогти, щоби вони могли якось здобувати знання”.
Керівник благодійного фонду зазначає, що ніколи нікому не відмовляють у допомозі і стараються виконувати всі запити, зокрема і військових, які перебувають у гарячих точках.
“До нас звертаються, кажуть що їм потрібно: чи то машину, чи запчастини, чи їжу, одяг. Ми не розділяємо нікого і допомагаємо всім, хто би до нас не звернувся. Дуже багато передали транспортних засобів – понад 50 машин за весь період. Але це як розхідник, передаємо на місяць по три-чотири машини. Та це буквально на день-два – на більше не вистачає”.
“Зараз до мене звернулися з таким проханням…написано, що потрібно 99 мішків. Сьогодні буду передавати на Бахмут. Звернулася команда, якій ми завжди з радістю допомагаємо, а такі речі мені неприємно передавати. Раніше везли рефрижератор, теж щоби можна було возити двохсотих. Наразі така реальність”.
Також фонд активно підтримує внутрішньо переміщених осіб. допомога знадобилася родині з міста Марʼїнка Донецької області. Зараз вони проживають у нашій області. Чоловік загинув у 2014 році, коли був наступ, а жінка залишилася з двома дітками. у молодшого хлопчика є проблеми зі здоровʼям – вроджена патологія. На момент нашого спілкування дитині робили операцію, проте буде потрібна ще одна.
“Операція триватиме 5 годин. Сума немала, плюс лікування, реабілітація. Тому ми з командою оголосили збір, але внутрішній, не офіційний, та зібрали кошти. війна війною, але мирне населення також потребує допомоги”.
За час волонтерства команда встигла побувати у багатьох містах сходу України, зокрема і в гарячих точках, проте чоловік зазначає, що страху ніколи не відчував та навіть ніколи про це не задумувався, коли віз допомогу.
“Багато де були, багато чого бачили, але можу сказати одне, що коли їдеш туди і повертаєшся назад, просто настрою немає – можна так тиждень ходити, перебуваєш в депресії. Я боюся подумати, як почувають себе ті люди, які знаходяться на передовій. Важко, складно, зрозуміло, що там несолодко. У нас тут просто рай, у порівнянні з тим, що бачать наші хлопці кожний день – друзів, товаришів поранених, чи то вбитих, чи то розірваних".
Також додає про тамтешніх жителів, які не залишили своїх домівок.
“Цивільні, знаєте, уже як до болячки звикли. я не розумію, як вони взагалі живуть без світла, без води. Коли ми приїжджаємо туди, підходить жінка з маленькою дитиною, і ця дитина дивиться щиро тобі в очі. Коли даєш пакет з продуктами, печивом, цукерками – у дитини очі світяться, бо вона цього не бачила, та й ще хто знає, коли буде бачити. Хтось адаптувався, хтось не витримує, хтось виїжджає звідти. Хтось не може виїхати, наприклад – чоловік паралізований, діти маленькі на руках – куди виїхати?! Живуть у підвалі, харчуються тим, що ми привеземо”.
Андрій Голинський розповідає про те, що його мотивує та не дозволяє зупинитися.
“Ми не змінимося до останнього, що би хто нам не говорив. Ми будемо виконувати свою роботу з вірою в те, що правда буде на нашому боці. Знаєте, очі не бачать – серце не болить, але ми їздимо, бачимо, розуміємо. Там друзі, а там товариші, однокласники – два вже загинули, племінник загинув особисто в мене. Як я можу не їхати? Просто допомагаєш, бо розумієш що відбувається”.
Матеріал підготовлено за сприяння ГО «Інститут Масової Інформації» та Міністерства закордонних справ Королівства Нідерланди.
