Щорічно в Україні реєструють сотні випадків браконьєрства, втім здебільшого ці судові справи не закінчуються вироками. Між тим серед українців є зоозахисники, які вдаються до сміливих кроків, аби зупинити нещадне знищення дикої природи, та створюють осередки гуманного ставлення до тварин.
Про це пише Ukrainer, пише Типовий Франківськ.
Центр реабілітації та реінтродукції диких тварин при Галицькому національному природному парку з’явився завдяки колишньому мисливцю Володимиру Бучку, який перетворився із винищувача природи на її захисника, і стверджує, що це нормальна еволюція кожної людини. Він створив центр, де звірі, що постраждали від людської жорстокості, отримують надію на визволення або гідні умови утримання в притулку.
Створення центру
Історія галицького Центру реабілітації та реінтродукції диких тварин почалася з лисиці Аліси, якій уже 9 років. Коли вона була зовсім маленька, небайдужі люди відібрали її у мисливців і віддали Володимиру Бучку — заступнику директора з наукової роботи Галицького національного природного парку (далі — Галицький НПП), зоологу за фахом та захиснику тварин за покликанням. Мисливці використовували це лисеня для притравлення своїх собак. Працівники Галицького НПП самотужки змайстрували для нього невеличкий вольєр.
— Лисеня настільки звикло до людей, що неможливо було випустити його на волю. Ми не повертаємо в дику природу надто прив’язаних до людських рук або ж покалічених тварин.
Згодом галичани почали приносити поранених ссавців та птахів, і у Володимира Бучка виникла ідея створити центр реабілітації. Тоді, в 2007 році, в Україні нічого подібного не було. Працівники Галицького НПП розробили проект реорганізації території національного парку, зокрема створення там першого в Україні Центру реабілітації та реінтродукції диких тварин.
Процес реабілітації тварин потребує багато ресурсів та спеціальних знань. А головне — оснащення, зокрема великих вольєрів із біотопами (ділянки поверхні землі з однотипними умовами існування. — ред.), де тварини можуть вчитися самостійно добувати їжу. Найлегше повертати в дикі умови тих тварин, які раніше жили у природному середовищі, але за певних обставин потрапили в неволю. Працівники Галицького парку успішно реабілітовували і випускали вовків, лісових котів, оленів, борсуків, зайців, сов та соколів.
Після заснування галицького Центру реабілітації тварин ця практика стала трендом в Україні: з’явилися десятки подібних закладів, найбільший серед яких — Національний природний парк «Синевир». Такі центри, як «Домажир» (Галичина), «Біла скеля» (Волинь), «Надія» (Волинь) спеціалізуються на одному виді тварин. Також з’явилося багато приватних центрів реабілітації, які приймають дрібних звірів і птахів. Однак притулків для тварин все ще більше, ніж реабілітаційних центрів.
Серед благодійників Галицького парку — любителі тварин із усього світу. Чималу фінансову допомогу заклад отримує від німецького фонду WTG (Welttierschutzgesellschaft e. V.). Ця організація допомагає тваринам по всьому світу, особливо в країнах, які розвиваються. Вона підтримала проект Галицького парку зі створення двогектарного вольєру для ведмедів.
Збереження рідкісних тварин
Галицький парк займається реабілітацією рідкісних видів тварин. Зокрема у Володимира Бучка та його колег є досвід повернення в дику природу рідкісних чорних лелек, які вилупилися з яєць у Київському зоопарку. Протягом місяця вони вчилися самостійно ловити рибу та літати. Зараз Володимир разом із колегами відстежують поведінку окільцьованих птахів:
— Через 50 днів після звільнення ми знайшли одного із чорних лелек на Лімниці (права притока Дністра. — ред.). Ми його бачили із його диким «товаришем». А от ще один лелека не зміг інтегруватися у дику природу, бо весь час йшов до людських рук. Його довелося повернути в центр.
У Галицькому НПП мешкають рідкісні сови, одна з них — двохвоста сова (Strix urolensis) — занесена до Червоної книги України. Через пошкоджені крила ця пташка долає тільки короткі відстані, а це не дозволяє повноцінно полювати. Тому вона змушена була оселитися тут назавжди.
А ще тут живе двоє скалічених представників сокола-балабана, який також занесений у Червону книгу. Самка сокола-балабана спостерігає за гостями центру одним оком — друге вона втратила:
— В Об’єднаних Арабських Еміратах цього птаха використовують для полювання. Браконьєри, які нелегально відловлюють соколів-балабанів у Росії і транспортують їх через Україну, можуть вторгувати за такого птаха 150 тисяч євро.
До Галицького парку часто потрапляють травмовані птахи, яких так звані фотографи використовують для заробітку на туристах. Браконьєри викрадають пташенят із гнізд, привчають їх сидіти на руці, а потім у туристичних місцях пропонують сфотографуватися з грізним птахом. Ця доля спіткала рідкісних степових канюків та орланів, яких завдяки рішенню Львівського суду нарешті відібрали у «бізнесменів». Канюки приносять велику користь сільському господарству, бо впольовують мишовидних гризунів.
Також серед пернатих мешканців Галицького парку — дрібні соколи, боривітри звичайні, чеглок, фазан золотий та фазан діамантовий, грак, галка і сорока. Покалічених воронових принесли люди:
— Якось іванофранківці привезли грака з переламаним крилом. Вони ж заплатили 1200 в клініці за операцію із встановлення спиці в крило цього птаха і возили його в клініку, коли прийшов час спицю витягувати. А коли цього грака побачила сільська бабуся, то запропонувала нам 20 гривень за його опудало, щоб відлякувати інших ворон. Сільські жителі — більш черстві до тварин. Хоча є у них культові звірі, яких вони дуже люблять і рятують. Наприклад, лелека білий. Воронячих вони не вважають корисними. Але я думаю, що всі мають право на життя і довічне утримання в разі каліцтва.
Під час полювання гине багато птахів, занесених до Червоної книги. А дика орнітофауна є надбанням всього українського суспільства. Мисливці ж у нашій країні не докладають жодних зусиль для її відтворення. У країнах Європейського Союзу природозахисники активно намагаються лобіювати заборону на полювання на диких птахів.
Шанс повернутися на волю
Найчастіше тварини, які потрапили в Галицький парк у молодому віці, є сиротами. Оленя Цезаря, якому зараз 6 років, привезли в багажнику автівки зовсім малим.
— Ймовірно, його мати-олениця загинула: або вовки з’їли, або браконьєри застрелили. І це оленя саме прийшло до людей в село Тухля Львівської області. Ми вигодовували його молоком. Зараз наш красень дає гарне потомство, яке ми вже випускаємо в дику природу, а саме в заказники, де заборонене полювання на оленів.
Коли Володимир поруч, Цезар не відходить від чоловіка:
— Я переживаю, що через прив’язаність до людей його за межами центру одразу уб’ють. Тому Цезар знайшов собі дім тут. Я радію отому дикому стаду оленів. Вони й близько до себе не підпускають. Їхнє потомство також має великий шанс вернутися на волю й оздоровити популяцію оленя шляхетного.
Еволюція: від мисливця до захисника тварин
У минулому Володимир був мисливцем, але перейшов до табору зоозахисників:
— У мене трапився переломний момент, і я еволюціонував до нормальної людини, тепер спокутую гріхи. Мисливство — це наркотик. Людина у пошуку здобичі іноді протягом цілого дня перебуває в постійній напрузі, і в її кров викидається велика кількість адреналіну. Ці відчуття схожі на заняття паркуром (паркур — екстремальна дисципліна, мистецтво раціонального переміщення і долання перешкод в умовах міста з використанням стрибкових елементів. — ред.) або стрибки з парашутом. Мій батько був мисливцем і брав мене на полювання в дитинстві. Коли підходив час полювання, я уже був щасливий від цієї думки і цілу ніч не спав. Коли я відмовився від полювання, мене все рівно тянуло в ліс.
Багато природозахисників — це колишні мисливці. Наприклад, Володимир Борейко, директор ГО «Київський еколого-культурний центр». А Володимир Дідушицький, який створив перший у Європі заповідник у сучасному розумінні цього слова — «Пам’ятку Пеняцьку», раніше очолював ловецьке товариство на Галичині.
"Ми повинні прагнути, щоб мисливство зникло з нашої планети. Не можна рекламувати та афішувати полювання, привчати до цього заняття дітей. Навпаки, ми повинні виховувати в дітях дбайливе і гуманне ставлення до всього живого", - каже Володимир.
Ведмеді-вегетаріанці
З оглядового майданчика у парку можна спостерігати за сім’єю ведмедів, яка потрапила до реабілітаційного центру з Херсона. Там вона утримувалася в зоокуточку на Малому Потьомкінському острові. Рік тому за сприяння активістів, громадської організації «Еко-Галич» та Всесвітнього фонду охорони диких тварин WTG працівники Галицького природного парку змогли добудувати вольєр для ведмедів, басейн, барлоги, хатинку, організувати 8 видів годівниць. Адже важливо, щоб тварина не нудьгувала, а постійно вчилася добувати собі їжу в складних місцях. За європейськими нормами, в реабілітаційному центрі на одного ведмедя має бути відведений мінімум гектар:
— Ведмеді тут дуже багато копають, вони — ще ті копачі. В Херсоні, крім бетону і металу, вони нічого не бачили. А тут відшукують собі горішки, жолуді, гриби. Вони ж на 80 відсотків вегетаріанці. А от недавно викопали мурашник і поїли личинки. Не встигли ми його вберегти. Після цього випадку ми почали захищати мурашники електропастухом.
У цьому барлозі ведмеді залягають у сплячку за сприятливих обставин. Найкращий показник того, що вони здорові та в хорошому настрої, — це те, що вони занурюються у зимовий сон. Для цього Володимир приділяє неабияку увагу урізноманітненню харчування ведмедів. Вони щодня їдять рибу, фрукти, горіхи.
Недавно Володимир та його колеги повернули до вільного життя вовка, спійманого мисливцем у петлю. Як було з’ясовано під час розслідування, браконьєр намагався продати тварину на OLX. Рівненський зоопарк передав вовка у Центр реабілітації та реінтродукції диких тварин.
Мандрівники, які побували у Словаччині, Угорщині, Польщі, знають, що там дорогу часто перебігають зайці та косулі. В Україні таке трапляється украй рідко:
— Мій батько сховав рушницю 10 років тому, коли зрозумів, що уже нема на кого полювати. Майже всіх тварин повистрілювали.
Володимир зараз складає реєстр усіх рідкісних тварин із Червоної книги, які незаконно утримуються в приватних звіринцях, цирках. Його мета — боротися за цих тварин та забрати їх у Галицький парк, де вони отримають право на більш гідне життя.
