Недавно разом із невеличкою групою франківчанка Олена Ковтун побувала в Непалі, піднялася до базового табору Евересту, набралася вражень від місцевих храмів і поховального обряду.
Своїми яскравими емоціями Олена поділилася з «Репортером».
Олена родом з Івано-Франківська, навчалася в медуніверситеті на провізора. Нині живе в Києві, де працює над розробкою лікарських засобів. Поїздку планувала два роки. Каже, націленої підготовки до походу не було, лише бігала влітку майже щодня. Ще трохи стрибала на скакалці.
В експедиції разом із гідом було семеро людей. До столиці Непалу Катманду вони дісталися літаком. Потім летіли в Луклу, звідки й почали сходження до базового табору Евересту. За словами Олени, посадкова смуга в аеропорту Лукли має лише 500 м і закінчується скелею.
«Враження при посадці були екстремальними», — сміється вона.
Щодня мандрівники проходили більше 10 км. Ночували в лоджіях (будиночках), які мають вигляд класичного готелю.
«Приміщення доволі комфортні, якщо не ставити особливих умов і розуміти, на якій висоті вони розташовані. Люди будують із того, що принесли на своїх спинах, — пояснює Олена Ковтун. — Оскільки в горах сполучення і транспорту немає, мешканці носять вантажі самі або ж за них це роблять тварини — яки та мули».
Снідали й вечеряли у тих же лоджіях, а на маршруті перекусували енергетичними батончиками і сумішами із сухофруктів. До прикладу, внизу паста карбонара коштувала 400 непальських рупій (десь 4 долари), а нагорі макарони з яйцем — сім доларів.
У перші два дні сходження лоджії були з міцного дерева. Вище — вже тонші будинки, які не опалювалися. В останній лоджії, перед базовим табором Евересту, взагалі — мінусова температура, лід у кімнаті.
Всього ж до базового табору, розташованого на висоті 5365 м, йшли шість днів.
«Можна було й швидше, але важлива акліматизація і поступове збільшення висоти, — наголошує Олена. — Під час сходження були сильні перепади температури — від -5 вночі до +17 вдень».
З одягу, каже вона, нічого особливого не брала. Все, як і в похід на умовну Говерлу: термобілизна, фліска, трекові штани, пухова куртка та легка вітрівка, шарф, шапка, рукавиці. Ще — окуляри та сонцезахисний крем.
До речі, наплічники мандрівники несли лише перші два дні, де була незначна висота. Потім рюкзаки трохи розгрузили і чотири віддали портерам (місцевим носіям).
Після базового табору Евересту група ще пішла на гору Кала-Патхар. Та через гірську хворобу Олена залишилася внизу.
«Ця гора — як додатковий бонус, на яку сходять подивитися на схід-захід. А я залишилася в поселенні шерпів Горакшеп, там була остання лоджія на шляху», — зазначає мандрівниця.
Гірська хвороба в дівчини почалася вночі. Через холод не спала, не могла зігрітися. У неї почалися сильна задишка і нудота, які знесилювали.
«Критичного стану не було, аби викликати гелікоптер. Блокбастер не знімеш», — жартує вона сьогодні.
Коли перебуваєш на такій висоті й довкола краса — це настільки емоційно сильно, аж важко словами передати, каже дівчина.
«Це просто відчуття тотального щастя! — говорить Олена. — От, є градація щастя — від -10 до +10 — то там усе на максимумі. Це було скажено круто».
У горах вони ще відвідали буддистський храм у поселенні Тенгбоче. Там через 10-15 хвилин у дівчини «кудись втекли всі думки».
«У храмі був гонг і щось на кшталт нашої трембіти за формою, але от звук дуже специфічний. Через поєднання інструментів та прочитання молитов декількома десятками монахів в унісон побігли мурашки по шкірі», — розповідає Олена.
Загалом похід тривав 11 днів. Після спуску два дні провели в Катманду, де побували у храмі Пашупатінатх. Це територія комплексу з індуїстськими храмами. Там же протікає священна ріка, де омивають тіла померлих. А недалеко їх спалюють.
«В Україні, коли прощаються з померлим, то кидають грудку землі, непальці ж зачерпують з ріки воду і поливають тіло, — розповідає Олена Ковтун. — Потім його несуть до п’єдесталів, які розташовані на певній віддаленості від храмового комплексу. Що нижчої касти померлий, то далі від храму його несуть».
На п’єдесталі — подушка сіна, яку присипають порошком, довкола кілька колод. Їх підпалюють, і тіло горить. Каже, спостерігати за цим важко. По-перше, специфічний запах. А по-друге, дивишся, як людину ховають і родичі плачуть.
«Я за це заплатила і тоді подумала: віддала гроші за те, аби подивитись, як страждають люди», — каже Олена.
Ще один день провели в містечку Бактапур. На думку Олени Ковтун, воно зовсім інше, ніж галасливе Катманду, каже, там Непал відчувається краще.
Після цього група три дні пожила в зовсім іншій частині Непалу, протилежній до гірської, — Чітвані. То майже прикордонна зона з Індією, там джунглі й набагато тепліше. А ще, розповідає Олена із захопленням, там водяться крокодили, олені, носороги, дикі кабани. Змогла й на слонах покататися. Не приховує: дуже хотіла побачити тигра, але не вдалося, хоча там їх є три.
«Треба їхати ще, бо Кала-Патхар і тигри — недопрацювання», — сміється Олена Ковтун і вже планує наступну поїздку.
