Те, чим мало б займатися СБУ, робить звичайний франківський хлопець. Хоча ні – не звичайний. Він дуже добре розбирається в комп’ютерах, інтернеті, паролях і за допомогою свого вміння юний хакер шукає полонених і зниклих безвісти українських військових. Більше того, відслідковує переписку бойовиків. Так йому вдалося отримати списки полонених українців.
Тепер його мама Оксана за тими списками шукає бійців. Як він це зробив, вона досі не розуміє.
Андрію – 13. Його обличчя ви не побачити заради безпеки хлопця. Зате почуєте його історію. Цей школяр знає все, про що пишуть бойовики, – їхні секретні дані, цифри, навіть плани.
Оксана тримає папку, а в ній – списки українських полонених, каже, їх там три тисячі, хлопці з усієї України. Ці папери жінка нікому не показує. Щоправда, возила їх у Київ, кому – не каже. Чи шукають там, не знає, а сама завдяки цим спискам за пару місяців відшукала приблизно 1500 полонених.
«Те, що він знайшов, – це просто нереально дістати, – каже мама юного хакера, – це все одно, що залізти до Захарченка в сейф».
Комп’ютерні здібності в Андрія проявилися ще в ранньому дитинстві. З чотирьох років він від комп’ютера майже не відходив. «Я грав у різні ігри, ходив на різні сайти, а там у кутках є спеціальні такі віконця, тож я штрих-коди підбирав і вже міг грати в платні ігри безкоштовно», – каже Андрій.
«А раз банк зламав, – додає Оксана. – Зайшов кудись і каже: «Мамо, хочеш я тобі гроші перекину?». Я так налякалася і потім до комп’ютера його не підпускала!».
Нині школяр зламує сайти сепаратистів, їхню пошту та вичитує все, про що там пишуть. Якщо не виходить зламати, то скачує потрібні програми, а якщо вже й так не йде – створює програми сам і все одно ламає.
Якось Оксана попросила сина допомогти їй знайти хоча б когось із полонених. Над поштою бойовиків Андрій просидів декілька годин.
«Пароль був дуже закручений, – каже він, – і поки я перерахував усі коди…».
Але те, що їй розшукав син, Оксана побачити не очікувала.
«Я була на кухні, він мене закликав, то я, як побачила те все, страшенно перелякалася, кажу, ти що здурів, сину, нас вб’ють! – розповідає жінка. – Та добре, що я бігом підключила принтер, усе надрукувала, а потім усе вимкнула». Каже, була там і карта бойових дій, однак її роздрукувати Оксана побоялася.
Комп’ютер включили лише через тиждень. «Контакт» хлопця був зламаний. Телефон Оксани,підключений до соцмережі, прослуховувався.
«Там був шум, свист, чути, що хтось на іншій лінії розмовляє, – говорить жінка. – Потім приходили повідомлення, мені дзвонили, питали, чи знаю я такого-то, називали ім’я зі списків полонених. А я ті списки вже на той час напам’ять знала, тому відразу зрозуміла, що щось тут не те».
Зараз за комп’ютером Андрій уже не сидить, бо після того випадку комп несправний. Двічі носили в ремонт, то там не те, що віруси були – майстер узагалі не міг пояснити, що з комп’ютером.
«Віруси чіпляють, бо намагаються мене вирахувати, – пояснює хлопець. – Але знайти мене їм буде важко, там багато захисних програм».
Та й у себе в соцмережах школяр нічого не пише, лише читає переписку бойовиків. Каже, вони часто пишуть про те, де ховають українських військових – іноді живих, та частіше мертвих.
«Він десь знайшов, що наших хлопців розстрілювали і кидали у воду, в глибокі озера, аби їх уже не знайшли», – говорить мама Андрія. А сам він стверджує, що то були росіяни, бо ДНРівцям, каже, не дозволяють сидіти в соцмережах. «Десь те вичитав», – стискає плечима Оксана.
Більшість друзів Андрія у соцмережі – росіяни. І це не від великої дружби, а так треба для справи.
«Я кидаю їм наживку, ніби щось знаю про українських військових, вони починають між собою переписуватися, тоді я зламую їхні сторінки і вичитую секретну інформацію», – розповідає школяр. Раз навіть дістався до телефонів сепаратистів, читав їхні повідомлення. Так Андрій дізнався, що з полону ДНР втекли 15 українців, а бойовики по гарячих слідах їх наздоганяли. «Але я думаю, що їх уже вбили», – каже школяр.
Андрій зізнається, що розказує мамі не все, бо інакше вона йому навіть підходити до комп’ютера не дозволить.
Нині люди вже самі дзвонять до Оксани, просять знайти рідних, знайомих. І на власному рахунку в неї семеро знайдених людей, це бійці з різних куточків України, один із Франківська. Вона сама веде переговори з сепаратистами, домовляється. А забирати хлопців з полону їй допомагають волонтери, франківські та луганські «афганці».
Шукати зниклих безвісти Оксана почала ще під час Майдану.
«Якось прийшла до нас старенька жіночка, вона була з якогось села, і каже: «Допоможіть, я бачила по телевізору, як мого сина на ношах несуть, мертвого». В мене всередині все перевернулося», – пригадує Оксана. Тоді взялася за пошуки. І знайшла. Хлопець був у Михайлівському соборі, побитий, але живий! Потім знайшла другого, третього і так 40 людей повернула додому.
Весь цей час їй допомагав син.
«Коли був Майдан, то він знаходив «тітушок». Так ми виявили такого Сергія з Харкова, він раніше був судимий, то він розстрілював наших хлопців у Маріїнському парку, – говорить Оксана. – Ще Андрій знаходив фото мертвих майданівців і ми знаходили родичів цих людей. А зараз він шукає тих, хто знущається над нашими військовими, потім я ці дані відправляю, не можу сказати кому, і їх потім відловлюють».
«Головне – хакера не треба квапити, інакше в нього нічого не вийде, – каже Андрій. – Аби знайти одну людину, мені треба десь півдня».
Андрій розуміє, те, що він робить, – незаконно, але каже, це все для України. Хоча самого його раніше називали москалем. Бо говорив російською. Справа в тому, що мама Андрія родом із Криму, до Франківська переїхала понад 10 років тому. Тут і народився Андрій. Але Оксана з дитинства розмовляла російською і сина навчила. Лише коли влаштувалася нароботу, то почала вчити українську. Зараз і Андрій уже навчився.
Хлопець мріє стати ігронавтом, хоче створювати ігри. А ще розводить рибок, показує – найбільша рибка вже чекає поповнення.
Андрій пробує включити комп’ютер, на екрані одразу з’являється якась таблиця, каже вірус, видаляє, потім перезавантажує. На моніторі – ні українська, ні російська, навіть не англійська мова. «Це я зараз італійську вчу, в мене тут усе по-італійськи», – сміється Андрій. Нормального перезавантаження комп’ютера ми так і не дочекалися…
Вміння сина Оксану і тішать, і лякають, переживає, каже, це дуже небезпечно. А сам Андрій трохи ображається на те, що інші не вірять, ніби він може таке робити та й дякують за це лише мамі.
«Я знаходжу людей, але вся увага і слава – мамі. Букети, цукерки, грамоти – все мамі, а мені нічого, – каже хлопець. – І тільки мама каже мені «дякую», а я хочу грамоту, ну і хоча б якусь винагороду, гривень 200».
Оксана береться пояснювати, чому син заговорив про гроші.
«У Андрія був день народження і йому подарували гроші. Він мріяв купити диск на гру, а диски ті недешеві – гривень 500, – розповідає мама хлопця. – Але потім він усі ті гроші віддав пораненому бійцю, Сухарєву».
Оксана розповідає, що син скоро, нарешті, отримає свою першу подяку від держави за допомогу в пошуку полонених і зниклих безвісти. Родина вже чекає гостей із Києва…
«Мені треба сильніший комп’ютер, тоді я міг би зробити значно більше», – впевнено говорить Андрій.
