Дизайнер з Івано-Франківська Любця Чернікова добре відома не лише в своєму місті та Україні, але й далеко за їх межами. Одяг, який створює франківчанка, користується особливою популярністю, адже містить в собі етно-мотиви. Вишивка – не просто прикраса одягу, це – енергетика, історія, оригінальність та невичерпна фантазія.
Дизайнерка зізнається, що для неї мета процесу – в процесі, в насолоді, в творчості. Мета велика – відкрити, відновити, розвинути український одяг, презентувати його світові, та й нам самим, бо ми ж забули.
І Любці Черніковій все це вдається. Покази її одягу проходять як в Україні, так і за кордоном, а чисельні замовлення надходять з усіх куточків світу.
Про те як досягти успіху, залишаючись собою, і не зраджуючи рідному, Любця Чернікова розповіла «Типовому Франківську».
Останнім часом до життя я ставлюся все краще і краще. Розумію, що від цього ставлення залежить те, яким життя буде. Який настрій у мене зранку, відповідно, такі й події відбуваються впродовж дня. Якщо настрій позитивний – все вдається. Я стараюся сама впливати на свій настрій, задавати собі тон. Крім того, що я корегую свій настрій, я задаю тон і робочому колективу і всім, хто мене оточує.
Можу сказати, що відношуся до тих людей, які самі будують власне життя. Я розумію чого я хочу і, якщо це не вдається мені зробити відразу, я не відмовляюся від своїх мрій і задумів.
Життя для мене – школа розвитку. Є моменти, коли я розслабляюся, а є моменти, коли я згадую про те, чого я хочу досягти і зробити, і роблю це.
Звичайно, ідеальних людей немає, але останнім часом я намагаюся працювати над собою і розвивати такі якості як доброта та щирість, не забуваю й про допомогу іншим.
Про навчання
Взагалі-то, я закінчила інститут мистецтв за напрямком дизайну, але вважаю, що мене там дуже мало навчили. Потрапила я туди випадково. А от найкраща «школа» була у мене вже у своїй власній справі. Тут немає викладачів, яким ти можеш не здати, чи здурити, чи погодитися на нижчу оцінку. Коли у тебе є власна справа і на кону стоїть твоя репутація і твоє прізвище, то помилки дуже дорого вартують.
Дизайнерська справа, як і будь-яка інша, є специфічною. Коли доводиться працювати із замовниками, то в силу вступає не лише дизайнерські здібності, але й вміння знайти підхід до клієнта. Для цього потрібно мати досвід, зараз в цьому плані вже легше.
Робота для мене – це постійне навчання. Я розумію, що я керівник підприємства, де працюють люди. Для того, щоб робота не стояла на місці, потрібно розвиватися і мені, і їм. Крім того, що я маю розвиватися в робочому процесі, я маю розвиватися як особистість. Зараз, наприклад, я удосконалюю своє володіння англійською мовою і відвідую курси з водіння автомобіля. Крім цього, вчуся якихось речей особисто для себе.
Інколи доводиться себе заставляти до навчання, але коли бачиш результат – то навчання сприймаєш у кайф.
Колись я все робила сама: кроїла, шила, вишивала, декор, дизайн, приймала замовлення… Зараз на кожну ланку є людина, яка відповідає за цю ділянку роботи.
Від початку майстерня змінила кілька приміщень, змінилися люди, але й ті, які працюють зі мною із самого початку. Все росло поступово, майстерні вже 5 років, а крамниці – 2.
Свою першу колекцію я пошила сама, допомагали мені дівчата, які просто працювали в ательє. Після цього почалися замовлення і я дала оголошення про те, що шукаю швею. Паралельно зайнялася пошуком приміщення. В оренду я взяла швейних цех, який був дуже дорогим, але крутим. Я розуміла, що довго його орендувати не зможу, проте дуже хотіла в ньому працювати. Коли я його вперше побачила, то зрозуміла, що це просто фантастика і я мушу розпочинати свою справу саме тут. Пан, або пропав. На той момент в мене нічого не було, але пропрацювати в тому цеху вдалося майже рік.
Перших 4 роки було дуже складно, я мало спала, мало їла. То був той момент, коли треба було все робити в такому темпі. Хоча я й не задумувалася над тим, чи стане легше.
Магазин, в якому продається дизайнерський одяг Любці Чернікової, поки-що лише один – в Івано-Франківську. Це питання дуже актуальне постійно. Є бажання відкрити магазин у Львові та Києві. Відповідно у великих містах є більша кількість клієнтів, які є більш платоспроможними.
На даний момент у нас немає таких потужностей і оборотів, щоб нашити багато речей для кількох крамниць. Проте, питання нових крамниць залишається відкритим. З іншого боку, я добре розумію, що відкрити крамницю, насправді, не є важко. Але постійно підтримувати її роботу і оновлювати товар – це вже інша справа.
Мотивація – це актуальне питання для кожної людини, адже всі ми обираємо свій шлях: чи розслабитися і плисти по течії, чи працювати і чогось досягти. Є речі, які ведуть до розвитку, а є такі, які ведуть до деградації. Підняти свою задницю і щось зробити – завдання на щодень. Не можна лише брати від світу, потрібно і віддавати. Я собі регулярно про це нагадую.
В моменти, коли важко душевно – я молюся. Лікувати душу можна й іншими приємними заняттями – вишивка хрестиком, пекти пляцки чи садити квіти. Взагалі, для жінки потрібен внутрішній відпочинок. Коли всередині гармонія – все виходить легко.
Свого часу я ходила на психотерапію, це може для декого дивно звучить. Проте мені здається, що кожна жінка повинна походити на психотерапію, що з часом не виносити мозок своєму чоловікові, рідним і близьким.
Успіх для мене – це не лише загальнолюдське визнання. Моя формула успіху: тебе і твою роботу визнають люди, спільнота, але, окрім цього, ти маєш виконати поставлену перед собою мету.
Наприклад, якщо я пошию сукню і всі скажуть, що вона гарна. Наступна буде така ж сама, і всі теж її будуть хвалити. Але я не зробила нічого для того, щоб покращити свої знання і вміння. Друга сукня для мене, яка нічим не відрізняється від першої, – це не успіх.
Успіх для мене – виконувати поставленні перед собою завдання, розвиватися і ставати кращою.
Я розумію, що, напевне, серед середньостатистичних людей, я – успішна. Але я знаю, що можу досягнути ще багато і, якщо скажу собі, що я успішна, то можу і зупинитися. А зупинятися я не збираюся.
Мене часто запитують чому в моєму одязі українські мотиви. Я не можу сказати що це так, тому що я народилася в Україні, чи тому, що я великий патріот.
Я пробувала робити щось інше, і воно вдавалося, але все-одно мені хочеться все поєднати з етнічним. Я це люблю, і не знаю як це пояснити. Воно все неймовірне і фантастичне.
Насправді, в українському етнічному одязі є дуже багато варіантів оздоблення, крім вишивки: ткацтво, прядіння, декоративна обробка шкіри, гаптування, вишивка бісером і ще купа всього. Це все – дуже цікаве і дуже оригінально можна все подати. Думаю, все це у мене ще попереду.
Про Івано-Франківськ
Франківськ, справді, для мене – центр світу. Люблю це місто. Думала, щоб змінити місце проживання, але не змінила. Була в США, в Європі, думала про Львів, Київ… Але я тут живу, працюю, мені тут добре.
Можливо, я змогла б поїхати попрацювати чи повчитися, набратися досвіду в інше місто чи країну на певний час. Але все-одно, хочеться привезти якийсь новий подих додому.
В Івано-Франківську я створила собі середовище, де працюю, розвиваюся, шукаю нові горизонти, мені тут комфортно. Не хочу казати, що це місто, куди б я хотіла повертатися, швидше – я б не хотіла звідси виїжджати. Звичайно, ніхто не знає як в житті складеться, але я такого не планую.
Даунхіл. Цікаво, що однією з причин початку власної справи було бажання заробити на дорогий ровер. Адже велосипеди для даунхілу є далеко недешевими, і коштують кілька тисяч доларів. Насправді пройшло багато років, коли я собі таки купила його, адже це була моя мрія.
Даунхіл – є екстремальним видом спорту і дуже травматичним. Коли питають чи я боюся, то я відповідаю: так, справді боюся. Проте, в даунхілі важливо не те чи ти безстрашний, а багато залежить від фізичної підготовки і регулярних тренувань.
Колись я частіше брала участь у змаганнях, а тепер на це немає часу. Проте, я буду кататися, тренуватися і брати участь у змаганнях і далі тому, що це приносить мені задоволення.
Я знаю точно, що сьогодні я стала спокійніша і добріша, ніж була вчора. Маю надію, що завтра своєю добротою і спокоєм зможу вплинути на оточуючих.
Щодо роботи, то раніше вона була виснажуючи і напружена. Сьогодні –скоординована, все вийшло на відповідний рівень. А завтра, я б дуже хотіла, створити осередок етно-творчості, щоб все це було масштабніше, щоб у світі всі знала українську вишиванку і нашу студію.
