Мирослав Кріль – громадський діяч, доброволець, який прямісінько з Майдану вирушив в епіцентр військового конфлікту на сході України.
Наразі він очолює Івано-Франківську обласну асоціацію учасників та ветеранів АТО і допомагає побратимам адаптуватися до мирного життя, відстояти право на відпочинок, реабілітацію, пільги, матеріальну й психологічну допомогу. Бажання якісно змінити життя українських захисників, розуміння їхніх потреб та проблем поклали початок політичній кар’єрі активіста.
– Розкажіть про військову службу, війну на сході і події того часу. Який момент запам’ятався найбільше?
– Про війну можна або нічого не говорити, або говорити багато. Спробую якомога коротше. Пішов добровольцем у липні 2014 року з Майдану. Був у 8-й афганській сотні, хоч і не служив в Афганістані, але хотів приєднатися саме до цих людей. Нашим сотником був Олег Міхнюк – непересічна людина, знакова в афганському русі. Він дуже виважено підходив до підготовки своєї команди. Ми ретельно готувалися до виїзду в зону бойових дій, зібрали рюкзаки, придбали зброю, ножі, біноклі, військову форму й інші речі. Багато афганців нам допомагали.
На схід нас вирушило 28 осіб. Прибули в Старобільськ, у баталйон «Айдар». Перші бойові дії для нашого підрозділу розпочалися 2 серпня 2014 року: командування Збройних сил України поставило завдання прочистити прохід на Вергунському роз’їзді, за декілька кілометрів від Луганська. Завдання ми виконали, але дуже скоро нам довелося повернутися назад – бойовики незаконних російських формувань розпочали обстріл. Тоді, на щастя, обійшлося без втрат.
Найбільше запам’яталися бої 24 серпня, у День Незалежності. Разом з 80-ю та 24-ю бригадами ми зайшли в Новосвітлівку-Хрящувате, це основний вузол, розв’язка доріг на Краснодон, Станицю Луганську та інші населені пункти. По ній могли поставляти воєнну техніку, боєприпаси, проходити великі колони сепаратистів. О 5-й ранку по наших позиціях почали стріляти зі всієї можливої зброї. Вистріли лунали кожні 10-15 хвилин і тривали аж до опівночі. Навіть мої товариші, які воювали в Афганістані і деяких інших гарячих точках, відзначали, що досі не потрапляли під такі жорстокі обстріли. Після цього випробування, оцінивши людські, моральні якості, мене обрали заступником командира роти. У 2015 році командування військової частини офіційно визнало наш підрозділ Афганською ротою. Для кожного з нас було честю служити в такому формуванні.
– Який позивний мали Ви на сході? Скільки часу воювали?
– Позивний – Мирон, коротко від мого імені. Хлопці звикли, так мене й кликали весь час. Воював трохи більше року, до серпня 2015-го.
– Як вважаєте, що далі буде з Донбасом та Луганськом?
– Можна багато говорити про перемир’я і те, що ми повернемо ці землі. Але я спілкувався з місцевим населенням, бачив їхнє ставлення. На мою думку, наразі ці території для нас втрачені. Для того, щоб їх повернути, спочатку треба їх зайняти. А далі тривалий період, від п’яти до десяти років, проводити свою українську політику, щоб повернути назад хоча б молодь, яка там проживає. За ці шість років на окупованих територіях повністю змінився менталітет, ці люди не вважають себе українцями. Ті, хто думав інакше, виїхали. Вони або живуть в статусі переселенців, або воюють за свою землю у тих чи інших військових підрозділах. Там залишилися люди, для яких Україна абсолютно нічого не значить. Для них це лише держава, яка їм може виплатити ту чи іншу компенсацію чи пенсію. Якщо знову постане питання вибору між Україною та Росією, вони оберуть другу. Та найгіршим в цій ситуації є те, що за цей час вони виховали дітей, які не сприймають Україну як свою державу, вона для них чужа.
Тому маю підстави не вірити, що ми можемо дуже швидко, ефективно й безболісно адаптувати Донецьк і Луганськ до українських реалій. Допоки не розпадеться Росія, поки вона має можливість впливати на ці території, я б тимчасово закрив цей кордон, заборонив в’їзд та виїзд, визнав людей, які там проживають, не громадянами України, тим паче, що вони самі до цього йдуть. Розумію, що така точка зору не популярна, адже всі говорять, як вони повернуть українські землі. Але виходячи з реальної картини вважаю це популізмом. Особливо перед виборами. Наразі ми витрачаємо сили, енергію і кошти, але це все марно. Окуповані території поки що для України недоступні. І я б відмежував їх, як ми жартували, колючим дротом.
– Як зону відчуження?
– Можна називати і так. Що ми нині маємо на цих територіях? Нічого. Населення, яке нас не підтримує і вороже до нас ставиться. Більше того, дехто з них загинув, воюючи проти нас. В їхній пам’яті залишається втрата – батько, чоловік чи брат загинув у боротьбі з украми, як вони нас називають. Для них ми – вороги. Підприємства там всі розграбовано, сировину вивезено в Росію, для відновлення їхньої роботи потрібні багатомільярдні інвестиції. Інфраструктуру повністю знищено. Це не вигідно навіть з економічної точки зору.
– Які висновки зробили, побувавши на війні?
– Для мене нічого не змінилося в розумінні, що Україну треба відстоювати. За неї треба воювати, боротися, знищувати ворога. Там, на війні, я зустрів надзвичайно велику кількість чесних, порядних людей, ніколи не міг подумати, що стільки українців готові пожертвувати своїми сім’ями, добробутом і піти захищати свою країну. Усвідомив: українці – це нація воїнів, яка може себе захищати, воювати, ефективно впливати на військову політику. Це надзвичайно важливо, адже країна, яка хоче досягти економічного, культурного розвитку, має вміти себе захищати. На фронті я зустрів людей, які стали для мене дуже близькими. Ми спілкуємося, підтримуємо один одного, допомагаємо. У нас є традиція: хто б де не був, завжди з’їжджаємося на могили наших товаришів, побратимів. Раз у рік у Києві на могилі Олега Міхнюка зустрічається вся рота.
– Ви є головою обласної асоціації учасників та ветеранів АТО. Які програми реалізуєте в області, на яку підтримку можуть розраховувати військові, які пільги, преференції отримати?
– Пільги й преференції прописано в законі про статус учасників бойових дій. Держава взяла на себе досить багато зобов’язань, питання в тому, наскільки їх виконують. Сім’ям загиблих виплачують матеріальну допомогу, вирішують їхні квартирні питання. Проте усі матеріальні речі жодним чином не компенсують втрату батька чи сина, тому цим людям треба надавати психологічну підтримку. Це те, чим ми займаємося. Наша асоціація єдина в Україні, вона зуміла об’єднати всі ветеранські юридичні спілки на території області.
Ми не втручаємося в роботу організацій, а координуємо їхні дії в напрямі спільної діяльності щодо захисту військовослужбовців. Крім того, сприяємо виділенню коштів з обласного та місцевих бюджетів на професійну, соціальну, психологічну адаптацію ветеранів та їхніх сімей. У нас в області діють хороші програми реабілітації на базі президентської дачі в Синьогорі, проводимо заходи для сімей загиблих. Ми сприяємо тому, щоб виділяли кошти на ці програми, затверджуємо кошториси. Беремо участь у всеукраїнських акціях для ветеранів.
Започаткували декілька турнірів для сімейного відпочинку, спортивні змагання з футболу, боротьби. Ситуація з коронавірусом трохи вибила нас з колії, ми не можемо освоїти кошти з обласного та міського бюджетів, адже не працюють відпочинкові заклади, не проводять змагання. Розробляємо плани на майбутнє, які, сподіваюся, можна буде впровадити уже наступного року.
– А як щодо особистого? Розкажіть про своїх трьох доньок та дружину.
– Старшій доньці від першого шлюбу майже 30 років, вона виграла лотерею грін-кард і наразі живе в Чикаго, США. Бачимося рідко, рятують месенджери та інші засоби комунікації. Дві молодші донечки – двійнята, Олена і Мар’яна, навчаються в Прикарпатському національному університеті, щоправда, факультети обрали різні. Навчання зараз немає, тож вирішили піти на роботу, хочуть фінансової незалежності. Підтримав таку ініціативу, вважаю, що діти повинні вміти заробляти, тоді вони цінуватимуть речі – власна копійка дорожча. Мене ніхто ніколи не забезпечував, виріс я в неповній сім’ї, батько з нами не жив, мама була інвалідом І групи. Тож я з дитинства заробляв, щоб одягнутися і мати змогу жити так, як вважав за потрібне. Дружина займається рекламою, до 2014 року у нас це був сімейний бізнес. Пізніше я пішов на Майдан, потім на війну, присвятив себе громадській діяльності.
– А чому йдете в політику? Які завдання перед собою ставите?
– На минулих місцевих виборах багато військових, волонтерів не пішли в політику, і це було помилкою. Їх використовували для підтримки тієї чи іншої політсили, але без будь-яких гарантій і повноважень. Ветерани не йшли в органи місцевої влади. Більше того, пропагувалося, що нам це не потрібно – ми захищаємо країну, а політикою є кому займатися. Але в нашому середовищі є багато людей, які прогресивно мислять. Знають, як і що робити. І основне – ці люди не йдуть на компроміси ні зі своєю совістю, ні з іншими. Вони будуть відстоювати думки тих, хто їх обрав, громад, які представлятимуть. Не здаватимуть інтереси окремої громади і держави загалом – якщо сьогодні ми здаємо ділянку фронту, то завтра здамо ліс, на якому побудують хімічний завод абощо.
За свої 56 років я здобув певний досвід. Можу собі дозволити сказати, що маю змогу щось змінити, вплинути на ті чи інші процеси. Маю власне бачення цих змін. Щодо учасників АТО та членів їхніх сімей, то це орієнтовно вісім тисяч осіб, разом з іншими учасниками військових конфліктів – 15 тисяч. Це люди, про яких треба дбати, яких треба адаптувати до суспільного життя. Я знаю, як саме це робити, як можна їм допомогти. На сході воювало й досі залишається дуже багато вихідців із Прикарпаття, водночас в обласній раді немає жодного депутата із цього середовища. Роботою, що стосується учасників АТО, а її дуже багато, займаються люди, які не знають усіх проблем та потреб ветеранів. Я розумію, що потрібно військовим і їхнім сім’ям, і обираю для себе саме цю сферу.
– Які Ваші основні пріоритети?
– Ти повинен виправдовувати довіру, очікування тих людей, які тебе обрали. Якщо обіцяєш – виконуй, інакше не обіцяй.
А ще для мене надзвичайно важливою є довіра моїх товаришів. Я завжди буду консультуватися, опиратися на цих людей. Мені довіряють, і я цим надзвичайно пишаюся.
Моя дружина завжди говорить, що сім’я для мене ледь не на останньому місці. Насамперед для мене – країна, товариші, громадська активність, а вже потім сім’я. Довго це аналізував і зрозумів, що, можливо, вона має слушність. Я не приділяв домашнім стільки уваги, скільки міг би. Час минає швидко, діти вже дорослі, стають самостійними, хочуть свого власного життя. І ти розумієш, що на них вплинути уже не можеш, адже втратив той час. Це моя помилка і моя проблема. Але все ж хочу, щоб моя сім’я знала: вони для мене надзвичайно важливі і дорогі люди. Можливо, я змінюся і зміниться порядок пріоритетів. А може, вже й ні. До речі, такий розподіл, коли країна на першому місці, характерний для багатьох наших хлопців. Одні дружини це розуміють, інші – ні, це призводить до цілої низки проблем.
Ну і повертаючись до запитання, чесність, куди без неї. Але це радше пріоритет особистісної поведінки, погляд на життя. Треба бути чесним перед самим собою. Якщо я зрозумію, що певні рішення суперечать моїм моральним переконанням, - не піду на жоден компроміс заради політичної доцільності.
– Як і під впливом кого формувалися Ваші світогляд і любов до України, головна в списку пріоритетів?
– Насамперед, напевно, під впливом матері. У дитинстві вона привила мені любов до України, мови, пісні, традицій, релігії, адже була дуже набожною жінкою. Виросла сиротою, її, 13-літню, під час війни вивезли до Німеччини на роботу. Мама завжди найбільше любила Україну, цю землю, своє село, тому й повернулась у 1945 році назад, а не залишилася в американській зоні. Мені, напевне, передались гени і батька, сім’ю якого вивезли із лемківських земель в 1946 році під час операції «Вісла».
Улюбленим моїм предметом завжди була історія. Я багато читав, знав про боротьбу українського народу за свою свободу. Саме тому в 1989 році, коли розпочались перші мітинги на підтримку незалежності, ми з друзями були їх активними учасниками й охоронцями. Допомагали також єпископові Павлу Василику у відродженні Церкви на Прикарпатті. Перший номер газети «Галичина» на зеленому папері формату А-4 я зі своїм товаришем Володею Боднаром привіз із Прибалтики до Києва на перший з’їзд НРУ. Потім був перший випуск журналу УГКЦ «Добре слово» в чорно-білому варіанті формату А-5. Тоді, за часів Союзу, це було досить непросто і ризиковано – КДБ працював ефективно. Багато про що ще можна розповісти, тим більше, що про ці події знає небагато людей.
- Ви представник команди партії «Платформа Громад». Чому обрали цю політичну силу?
- Я поділяю думку партійців «Платформи Громад», що гідні умови треба створювати тут. Крім того, це команда професіоналів, які працюють у різних напрямах. Починаючи від Тараса Виноградника, його особисто знаю багато років, він неодноразово допомагав нам у різних проєктах. Й Ігоря Пасічняка, який на посаді заступника голови ОДА займався розв’язанням питань ветеранів. Ці люди робили все, щоб допомогти. Все те, що зробила тодішня команда, плавно перейшло далі. І саме ці люди показали, що їм не байдуже.
Ще один важливий для мене момент: у цій політсилі немає жорсткої централізації. Тут зі мною рахуються, мої пропозиції приймають, особливо в напрямі військовому.
– Багато членів «Платформи Громад» - нинішні керівники ОТГ. Як оцінюєте реформу децентралізації?
– Реформа потрібна, це одна з тих правильних речей, яку почали впроваджувати і, на жаль, ще не закінчили. Звичайно, в центрі ще є велика спокуса знову взяти усе під свій контроль, адже це гроші, і чим незалежніші стають міста й села, тим більше вони віддаляються від центральних органів влади. А звичка керувати зверху йде ще з часів Союзу. Але ж на прикладі сусідньої Польщі ми бачимо, наскільки ефективною є децентралізація. Хто може краще знати, куди в населеному пункті витратити кошти, щоб люди там краще жили й комфортніше почувалися. І ми повинні зробити все, щоб органи самоврядування в містах та селах були якомога незалежнішими.
– Які головні проблеми в місті та області виокремлюєте? Запропонуйте механізми їхнього вирішення.
– Щороку складніше адаптувати людей до життя в мирних умовах, починається той синдром (посттравматичний стресовий розлад), про який так багато говорять. Військові повертаються з іншим баченням, якщо суспільство не сприймає їх, учасники бойових дій почуваються некомфортно, відтак не можуть адаптуватися в мирному середовищі. Для них треба створювати комфортні умови, а їм зручніше серед своїх. У розвинених країнах левова частка коштів йде саме на психологічну реабілітацію, соціальну адаптацію. Тобто коли ветеран повернувся додому, йому треба створити умови, щоб він міг реалізуватися. Наприклад, дати пільгові можливості для розвитку бізнесу, придбання обладнання, приміщення за доступною ціною. Коли людина за щось відповідає, вона адаптується значно швидше.
Нині в області працює лише «Бандерівський схрон» – реабілітаційний центр, створений на волонтерських засадах. Таких закладів має бути багато, на них треба виділяти фінансування, з людьми мають працювати професійні психологи та психіатри. Інакше матимемо дуже багато проблем. Частина з них вже проявляється, мова про самогубства, наркоманію, алкоголізм. Але ситуація буде ускладнюватися. Ми живемо в унікальному регіоні, в Карпатах, невже тут не можна створити один або й декілька центрів, які б приймали військових зі всієї України.
Ще один важливий аспект – це фінансування і функціонування військового госпіталю в Коломиї. Наразі в закладі приймають усіх, щоб забезпечити самоокупність, адже обласний бюджет усі витрати не покриває. Для учасників АТО мають бути окремі палати, необхідно оновити обладнання. Попри все, це питання ми тримаємо на контролі.
– Ви зосередилися лише на питаннях ветеранів. Можливо, розкажете трохи ширше про бачення проблем цілої області?
– Проблема працевлаштування – чи не найнагальніша в регіоні. Землі для сільського господарства не настільки багато, щоб люди могли себе забезпечувати. А ту землю, що є, уже розібрали агрохолдинги. У нас не створено достатньої кількості робочих місць. Люди або безробітні, підпрацьовують де можуть, або змушені заробляти за кордоном. Ситуація ускладнилася ще й через карантин. Нам потрібні інвестиційні проєкти, слід розвивати туристичний бізнес. Для цього мають бути створені відповідні умови на законодавчому рівні, а також на рівні області. І недопустимо, щоб кожен керівник вираховував відсоток від того чи іншого проєкту, а інакше не пустить інвестора на свою територію. Натомість, створивши робочі місця, він отримає надходження до бюджету у вигляді податків, за рахунок цього медики, вчителі матимуть зарплату.
Проблема доріг все ще актуальна. Якщо основні шляхи між обласними центрами відремонтовано, то дороги місцевого значення – ні, тобто звернув убік, і проїхати важко. Кошти треба спрямовувати на будівництво місцевих доріг і створення інфраструктури для підприємств переробки, туризму тощо.
А ще потрібно більше уваги приділяти військово-патріотичному вихованню. Молодь нерідко вважає, що насамперед треба заробити гроші або ж виїхати за кордом і жити там. Через це ми втратимо покоління в майбутньому. Але ж це земля наших дітей. Я не планую звідси виїжджати, мої діти – теж, і дуже б хотілося, щоб вони мали можливість самореалізуватися і гідно жити тут, в Україні.
