В музеї «У Трембітаря» можна не лише почути справжню мелодію карпатських гір, а й дізнатися, як жили і як живуть гуцули.
Музей гуцульського побуту та мистецтва «У Трембітаря» знаходиться у Верховині. Добратися до нього неважко. Дорога з Івано-Франківська через Коломию – більш-менш у задовільному стані, якщо не зважати на окремі ділянки, розбиті ущент. Вже у Верховині треба орієнтуватися на одну із центральних вулиць – Тараса Шевченка, а від пожежної частини повернути праворуч, рухаючись вуличкою угору за вказівниками «Музей». Оті останні метри краще пройти пішки, аби бодай трохи відчути справжнє життя гуцулів і побачити неймовірні краєвиди Карпат, пише Укрінформ.
ГУЦУЛИ ІЗ ЗАМАГОРИ, АБО ДВА РАЗИ ҐАЗДА
Музей «У Трембітаря» - приватна власність Миколи Ілюка. Він і зустрічає гостей у гуцульському одязі та з трембітою. Сам господар - із небідної родини Сливчуків, що жили у селі Замагора. У Миколи Сливчука, дідуся власника музею, було 18 дітей. Дід був вправним пасічником, ковалем і музикантом. Коли Параджанов знімав у Верховині фільм «Тіні забутих предків», Миколі Сливчуку теж запропонували взяти участь у зйомках. Він погодився. Так глядачі змогли не лише побачити справжнього гуцула, але й почути його волинку – давній гуцульський інструмент.
«Ми, гуцули, називаємо волинку “дудка” або “коза”. Перш ніж грати, її треба “накормити” – надути повітря, - розповідає Ілюк і демонструє, як грають на “козі”. - Мене назвали на честь дідуся, Миколи Сливчука. Розказував мені дідусь, як вони ще їздили до Києва, бо там їх “брали на звук” для фільму Параджанова. Згадував, як у метро їздив безоплатно. Вони всі були одягнуті у гуцульське вбрання, а люди оглядалися, бо не розуміли, що то за нація. Дідусь навіть мав довідку про ту поїздку, бо тоді мусів її представити голові колгоспу, чому його не було на роботі».
Нині ця волинка-коза – окраса музею Миколи Ілюка.
Сам господар - професійний музикант. Свого часу він грав в оркестрі народних інструментів Романа Кумлика - гуцульського музиканта-віртуоза, поета-коломийкаря, якого називали людиною-оркестром. Після розвалу Радянського Союзу, розповідає Микола Ілюк, розпався і той колектив. Тоді створили гурт «Черемош», в якому з Кумликом «грали від Верховини до Німеччини».
«Я собі придивлявся до Ромка Кумлика, хотів так само грати і думав, може, і собі створю музей. Бо маю багато інструментів, знаряддя своїх дідів-прадідів. І ось у 2008 році зробив тут першу музичну кімнату, а потім і музей», - розповідає господар.
За десять років роботи його музей суттєво збільшив колекцію старожитностей та народних інструментів. Останні два роки власник більше займається музейною справою, ніж музикою. Проте, зізнається, часом ще гастролює з ансамблем «Гуцули».
«Хто би що не говорив, а я стверджую, що гуцул - то є гірський вільний чоловік, який займається господарством, тваринництвом, лісорубством. Твердий гуцул - той, який має корову, вівцю, коня, який тримає свою бесіду і має свою вбирю (одяг, - ред.). Гуцули обдаровані добрим музичним слухом, а тому в кожній хаті має бути бодай один музичний інструмент. Так воно є і нині. На Гуцульщині ще кажуть, що з музиканта ґазди нема, бо він постійно в дорозі. Але якщо ти добрий господар, а ще граєш на якомусь інструменті, тоді тут вважають, що ти - два рази ґазда», - зауважує Микола Ілюк.
ВІД ТИЛИНКИ ДО ТРЕМБІТИ
Загалом на Гуцульщині налічують до 150 різноманітних інструментів. Скільки їх є в музеї «У Трембітаря», ніхто не рахував. Втім, господар може віртуозно зіграти на кожному, а ще показати майстер-клас. Аби почути гуцульську мелодію, сюди їдуть до сотні туристів щомісяця. Коли хтось питає, чи вміє ґазда «грати по нотам», він відповідає з посмішкою : «Ні-ні, Боже борони, лише – по весіллях».
«В гуцулів спершу йде тилинка (аналог флейти, – авт.), зроблена з бузини. Колись не було металу, тому музичні інструменти робили або з бузини, або з кістки худоби, або з рогу. Грається одним пальчиком, можу навіть без рук», - демонструє музикант.
Колекція сопілкових у Микола Ілюка чи не найбільша. Раніше ці інструменти були своєрідним засобом зв'язку для пастухів.
«Зробити тилинку було не важко: гілочку бузини зачистили каменем, прочистили зсередини тонкою паличкою, трохи підсушили - і можна грати. Я заграю якусь мелодію - і моя дівчина почує. Раніше годинників і телефонів не було, а почула знайому музику – вже могла йти на зустріч з коханим. Кожний хлопець мав свою мелодію. Це був найперший інструмент», - стверджує Микола Ілюк і береться на ньому імпровізувати.
На Гуцульщині ще були сопілки, які називали двойничка і тройничка. Останню нині не використовують. Втім, Микола Ілюк її відновив з давніх фотографій разом з місцевим майстром Михайлом Тафійчуком. Вона тут чи не єдина, яка не звучить. Але, каже господар, це тимчасово.
Найдовший інструмент з усіх сопілкових – трембіта. Її звук лунає на відстань до 5-7 кілометрів, «з горбочка на горбочок, залежно, як віє вітер». Грають на ній лише чоловіки, бо жінкам важко втримати інструмент довжиною до 3,5 м, а ще важче - видути з нього звук.
«Якщо людина родиться, на трембіті грають веселу мелодію, помирає – сумну. Коли пастухи йдуть на полонину, то мають свій позивний на те, якщо загубив вівці чи треба допомога. Заграв іншу мелодію, то означає, що все в порядку. Коли в нас з’явилися телефони, то трембіта трохи пропала. Проте на похоронах ще грають трембітарі… Ввечері кожні 20-30 хвилин, на чотири кути хати, до 12 години ночі, аби всі знали, що тут похорон. Вранці теж грають на трембіті зі сходом сонця. Остання мелодія – на гробі. Грають, коли народжують, коли хрестини, коли молоді йдуть до церкви. Тепер є ще феєрверки, а раніше сповіщали лише трембітою», - розповідає Микола Ілюк.
Нині цей інструмент на Гуцульщині не втрачає популярності. Відразу кілька місцевих майстрів займаються виробництвом трембіт. Часом їх купують професійні музиканти, але питають і на сувеніри. Микола Ілюк розповідає, що найкраща трембіта - та, яку зробили з дерева, пошкодженого блискавкою. Тоді деревина висушена ідеально, а це - головне.
«Трембіту довго не роблять, 2-3 дні. Заготівля триває довше. Ось зараз, навесні, майстри здирають з берези кору. Це дерево має свою смолу, ніби природній клей, завдяки якому інструмент тримає силу звуку», - розповідає господар і демонструє гру на трембіті.
СКРИПКА, ЯКІЙ МАЙЖЕ 200 РОКІВ
Після сопілкових перший і головний інструмент для гуцулів — скрипка.
«Ми говоримо, що мама в гуцульській музиці – то скрипка, дєдя (батько, - авт.) – барабан чи бубон, а їхні діти – цимбали. Їх ще називають гармонією гуцульської музики. Перед веде скрипка», - запевняє Микола Ілюк і показує свою улюбленицю.
У колекції скрипок вона особлива і чи не найстарша. Їй близько 200 років. Свого часу вона належала найбагатшій тутешній родині.
«Ця скрипка була розклеєна, коли мені її подарували. У мене тоді згоріла хата, і я залишився без інструмента. Я віддав скрипку майстру, і він зробив мені, як кажуть, з баби дівку. Ось погляньте, яка красуня», - милується музикант, бере у руки скрипку, і вона ніби оживає.
ЯК НА КАВКАЗІ - КИНДЖАЛ, А У КОЗАКІВ ШАБЛЯ, ТАК У ГУЦУЛІВ – БАРТКА
У музеї «У Трембітаря» можна оглянути і найдавніші речі гуцульського побуту. Серед них дерев’яний куфіль для паски. Він залишився у господаря теж від діда Миколи Сливчука. Тепер на Великдень до церкви з дідівським куфелем, а не з кошиком із лози, ходить Микола Ілюк.
«Коли люди заселялись у гори, то спершу жили у печерах. Вже пізніше робили хатку з кори та смереки. Потім будували колиби, накривали їх лубом. Далі будували хати з круглого дерева, мохом заплішували, аби не проходило повітря. Підлога була з глини. Стіл теж робили зі смереки. У столі видовбували мисочку, у долині – чіпок... Гуцули не займались тоді керамікою, бо глина тут кам’яна. Тому усе робили з дерева», - стверджує Микола Ілюк.
Столярна колекція у музеї теж давня. Вона зберігає речі, які належали ще братам дружини господаря, Марії. Ті свого часу займались у Верховині лісозаготівлею. У гуцулів таких людей називали трачами. Аби більше розповісти про це ремесло, Микола Ілюк зібрав цілу колекцію інструментів. Для цього, зізнається, витратив чималі кошти. Втім, не шкодує. Каже, історія того варта. Не економив і на гуцульському вбранні. Тому тут можна побачити все: від постолів до хустки.
«Нижню білизну гуцули не носили. Лише сорочку з лену або з коноплі. Запаски по сорочці жінки вбирали спереду і ззаду, бо жінці тєжко було перелазити через огорожу та сідати на коня. Тому запаска мусить бути з боків вільною. Вона була і для окраси, і для обігріття тіла. Можна було собі сісти де-небудь, вона не промокала», - розповідає Микола Ілюк.
У колекції музею зберігаються гуцульські вишиванки, яким більше сотні років, чоботи-англійки, які носили лише заможні люди, пояси, кожухи, сардак, або рукавник, за яким можна визначити, скільки землі має його господар. А ще є тобивки і тайстри (сумки різного розміру, – авт.), за які свого часу віддавали стільки грошей, як за корову.
Серед цих гуцульських атрибутів особливе місце займає бартка.
«Це ніби наше знаряддя праці, святковий чоловічий атрибут. Як на Кавказі - кинджал, у козаків - шабля, так у нас – бартка. Коли йдемо колядувати, з нею легко підніматися догори. Бартка – то сокирка, холодна зброя гуцулів. За Австрії гуцулам не дозволяли носити сталеві бартки, лише - з кольорового металу. У нас бартка - на першому місці. Після одруження хлопець не має права нікому передавати свою бартку. У справжнього гуцула жінка має бути у лівій руці, а бартка – у правій», - демонструє Микола Ілюк.
ПРО ЗВИЧАЇ, ВЕСНУ І ТУРИСТІВ
Не лише про побут та музичні інструменти можна дізнатись «У Трембітаря». Тут охоче розповідають про звичаї гуцулів. Як ревні християни, вони тримають усі традиції найбільших релігійних свят - Різдва і Великодня. Не нехтують і давніми заборонами, які для чужинців здаються дивними.
«Є таке свєто Кознєно. У той день не можна робити, бо кажуть, що в зимі будеш дуже мерзнути. Влітку є громові свєта: Гавриїла та Івана. Робити не будемо, навіть коли сіно буде мокнути, бо тоді може грім влучити чи в хату, чи в худобу. У трембіту, переважно, починаємо грати від Юрія, коли йдуть на полонину, і до Дмитрія, до зими. А так – лише за потребою. Так, ми дотримуємось тих стереотипів, язичництво досі є у горах», - зізнається Микола Ілюк.
У їжі, каже, гуцули невибагливі. Перевагу надають молочним і м’ясним продуктам та кукурудзяному борошну. Кулешу на Гуцульщині вважають другим хлібом, а славнозвісні «гуцульські голубці» - дієтичним продуктом, який чомусь у кожної ґаздині виходить по-своєму, хоч і робиться за одним рецептом.
«Їх роблять на солонині, але капуста не вбирає в себе багато жиру. Ми додаємо крупу кукурудзяну, має бути капуста квашена, додаємо з капусти той сердечок, сало - і маєте голубець», - уточнює господар.
Польові роботи у Верховині можна розпочинати лише тоді, як у горах сходить сніг. Тутешні мешканці спостерігають за горою Магора. Її назвали так, бо вона має вигляд букви «М». Тому й село, що за цією горою, зветься Замагора - «за Магорою».
«У нас весна йде трошки пізніше. До Великодня люди стараються до землички не торкатися. То ми не дивимось ні за погодою, ні за новинами по телевізору. Лише знаємо: як на Магорі пропадає сніг, то у Верховині внизу вже можна веснувати. Тоді земля тепла, а до того вона ще холодна», - запевняє господар.
Весну тут визначають ще за повадками худоби та птахів. Свині та коні теж - провісники тепла, але найбільший прогноз на літо роблять за ознаками зими. Цьогорічна, каже Микола Ілюк, на Гуцульщині була просто прекрасною, бо випало багато снігу, а отже літо тут очікують не сухим та не дуже спекотним.
Про вибори та політику на Гуцульщині говорять мало. Все більше – про туризм.
«Знаєте, гуцули за кожної влади, хоча й слухали її, але робили своє… За Австрії тут була одна система життя, за Польщі – інша, за радянських часів – усе крали, навіть ліси, з яких ми виживали. А тепер ми виживаємо завдяки туристам. У людей з гірських сіл є попит на масло, сир, молоко. Це добре, що буває з тим навіть дефіцит», - каже Микола Ілюк.
І додає, що гуцули ніколи надто не сподівались на владу. Завше хотіли одного: якщо вона не може допомогти, то бодай би не заважала. Втім, якби знайшлася така, яка б справді подбала про гірські території, то гуцули попросили б її зберегти Карпати та зробити до них добрі дороги.
