Інтерв'ю Любомира Кузьмяка із, ймовірно, найстаршим чинним футбольним арбітром України.
Історії таких людей – чудова нагода вкотре нагадати, що стан душі і тіла не вимірюється цифрами у паспорті. Нашому герою далеко за 70, проте він надзвичайно енергійний, позитивний і має чудову пам'ять на дати. Ділитися добром і щирістю – ніколи не пізно. Доведено Мар’яном Гумініловичем, пише 24 канал
Він зіграв понад сотню поєдинків за потужний львівський СКА, працював із Йожефом Бецою, застав у Івано-Франківську епохальних Петра Данильчука та Еміля Микульця, бачив розквіт Віталія Старухіна у Полтаві і завершував кар’єру з Яношем Габовдою в Чернівцях. А ще знає десятки цікавих історій про футбол середини минулого століття.
"Приходив подивитися на гру Сабо, як на щось унікальне"
– Мар’яне Костянтиновичу, 1 січня вам виповнилося 76. Коли Новий рік і день народження співпадають, це особливі відчуття?
– Віднедавна не надаю особливого значення цьому дню. П’ять років тому в грудні не стало моєї дружини, зараз живемо лише з молодшим сином Ігорем. Тому 1 січня сприймаю з відчуттям, ніби це звичайний день з трохи більшим підтекстом. А народився я у складний час… То був 1944-й рік, кривава фаза війни.
– Батькам довелося непросто?
– Мені важко про це згадувати, одразу сльози навертаються. Вважається, що мій рідний Калуш визволили 30-го липня 1944-го. А до того часу тут творилося жахіття. Насправді то були страшні дні. Я народився у підвалі в сусідки. Звичайно, елементарних і належних умов у матері не було. Ще й так трапилося, що я дуже сильно занедужав.
– Лікарі не давали шансів?
– Старша сестра пізніше розповідала мені, що лікар відверто сказав – станеться диво, якщо я житиму. Всі розуміли, що надії мало, проте щиро молилися і плакали. Бог подарував мені життя. Коли згадую ці розповіді рідних, то важко на серці робиться.
– Ваш батько не мав стосунку до футболу?
– Жодного. Коли я народився, то йому вже виповнився 51 рік. Тато був чудовим кравцем, до нього зверталися за допомогою з усієї округи. Батька не стало раптово – мені було лише 11. Тато привчав мене до церкви і добряче контролював, не особливо вірив, що я колись гратиму у футбол. Я навіть трохи втікав з дому – потім отримував ременем по одному місці.
У Калуші є особливий район – Загір’я, де також починав Петро Кушлик. Дуже талановитим вважався також мій одноліток Михайло Сливоцький. У футболі в нього не склалося, зате він став відомим співаком, заслуженим діячем мистецтв України.
– Про якісну футбольну освіту у вашому випадку не йшлося?
– ДЮСШ у місті заснували лише у 1957-му, а до цього ми з хлопцями грали на обрінку, на березі річки Лімниця. Більшість калуських дітей пройшли через руки Мирослава Мандрика, тренера, який переїхав до Чернігова і виховав легендарного Олега Кузнєцова. На жаль, кілька років тому наш видатний тренер відійшов у вічність.
Мар'ян Гумінілович – у самісінькому центрі
– У тому ж 1957-му за калуський Хімік на аматорському рівні грав Йожеф Сабо.
– Я виступав за юнацьку команду, а на гру Сабо приходив подивитися, як на щось унікальне. Йому було лише 17, та я добре запам’ятав цього хлопця. Йожефа дуже швидко забрали в Ужгород, а потім і в київське Динамо. Так трапилося, що у калуському Хіміку працював Золтан Дьорфі і тут виступало чимало хлопців із Закарпаття та Угорщини. От він і залучав Сабо, а також інших вихідців з цього регіону до матчів за нашу аматорську команду.
"Мій перехід у Карпати залишився на рівні чуток"
– У 1962-му вас запрошують в івано-франківський Спартак. Перша спроба виявилася невдалою?
– Наш Хімік вважався міцною командою, ми стали чемпіонами України у змаганні свого товариства "Авангард". На жаль, з тієї команди більше нікого вже немає, мабуть, я один залишився. В Івано-Франківську тоді був непростий період, я потрапив у Спартак не в найкращий час, відіграв лише 10 матчів. Хоча колектив був хороший: Еміль Микулець, який за московський Спартак виступав, а також Петро Данильчук, Володимир Сак і Тарас Шулятицький. Усі троє з часом за Карпати грали.
– Ви повернулися в Калуш, втім ненадовго.
– В одній з ігор мене помітили в Дрогобичі і запросили у свою команду. Там працювали Василь Зубак та Берталон Вейг, який мав суттєвий вплив на старт кар’єри Ернеста Юста. Згодом я став гравцем команди Львівського політучилища. У 60-х ЛВВПУ знала вся країна – спочатку ми пробилися до фіналу Кубка УРСР, а наступного року виграли трофей. Золтан Мілес, Нубар Семерджян, Іван Поляник, Імре Ковач – кваліфіковані виконавці, які добре проявили себе у футболі.
– У 1967-му ви змінюєте одну львівську команду на іншу. Вас наздогнала армія?
– Моєї згоди ніхто не питав – просто забрали у львівський СКА. Армійська команда була дуже сильною, але тоді відбувся масовий відтік виконавців. Тренер Сергій Шапошников запросив із собою у московський ЦСКА Секеча, Варгу, Грещака, Капличного і Тараса Шулятицького. Вони потребували заміни.
Зрештою, я не можу скаржитися на долю – у СКА були хороші умови: комфортний готель на стадіоні, хороший колектив. Тим більше, зі мною з ЛВВПУ перейшли Микола Теленченко і Володимир Піньковський. Проблем з адаптацією не виникло, а я потоваришував з Андрієм Карімовим, з яким жив у одному номері.
– У той час із кожним роком зміцнювали свої позиції Карпати. Як виглядала ваша конкуренція у місті?
– В якийсь момент навіть почалися розмови про мій перехід в Карпати, проте це так і залишилося на рівні чуток. Як на мене, то у 1968-му команда у них була навіть сильніша, ніж у 1969-му, коли вони виграли Кубок СРСР. У 1968-му ми без шансів програли Карпатам: спочатку 1:4, а потім 1:5. Маю сказати, що у нас були хороші відносини з карпатівцями, жодної ворожнечі не існувало.
– У СКА ви працювали з кількома наставниками. Чи не найбільш харизматичним із них був Йожеф Беца, перший український олімпійський чемпіон з футболу.
– Йожеф Йожефович мав особливий підхід – ніколи не кричав на футболістів, зате володів своїми секретами тренерського ремесла. Говорив неголосно, з іронією. Було багато теорії з інтенсивними тренуваннями. Коли виконували вправу "утримання м’яча", то Беца ставав у коло з усіма. Відтоді минуло багато часу, та я ще й зараз добре пам’ятаю його свисток і щохвилинні сигнали. Це були справді якісні тренування.
"Наш автобус виїхав на зустрічну, а там – "Ікарус"
– У 1970-му ви їдете у Полтаву. Що спричинило ваш переїзд зі Львова?
– У СКА і у відомстві загалом відбувалися армійські реформи і я вирішив, що настав час змінити середовище. Полтавський Сільбуд, потім названий Будівельником, спочатку тренував Олександр Алпатов, а згодом Юрій Войнов. Перший захищав кольори Динамо і Шахтаря, а другий був легендою Динамо.
Войнов – особливий тренер, інтелігентний. Чимось схожий на Бецу, щоправда, Йожеф Йожефович був більш "живим" – у спілкуванні з футболістом міг вжити кілька мадярських слів, зробити особливу паузу. На жаль, Полтава закарбувалася у моїй пам’яті завдяки одному трагічному випадку.
– Якому саме?
– Не чув, щоб у пресі про це писали. Це трапилося 5 лютого 1970-го, коли ми поверталися у Полтаву зі зборів у Євпаторії. Проїхали Чонгарські ворота, їдемо Херсонщиною. Пригадую звичну картину – в нашому ЛАЗі лунає музика, щопівгодини змінюється бажаючий їхати на передньому сидінні поруч з водієм. Так трапилося, що в той момент якраз молодий курсант Сашко Колесников сів попереду. Дуже шкода, що ця аварія забрала його життя.
– Що трапилося?
– Водій наш вважався досвідченим, мав 33 роки стажу. Погода теж не найгірша – туман, проте не критично. Перед нами повзла вантажна машина "Колхіда" з причепом буряків. Ось так плетемося позаду п’ять хвилин, десять… Набридло водію і він вирішив здійснити обгін.
– Лобове зіткнення?
– Наш автобус виїхав на зустрічну, а там якраз "Ікарус" старенький, рейсовий автобус "Херсон-Одеса". Удар був потужним, хоча лобового зіткнення вдалося уникнути. Я сидів у п’ятому ряду і від удару вилетів у вікно. Тренер Алпатов, який їхав попереду, сильно травмувався. Від травми Олександр Афанасійович так і не оговтався, помітно шкутильгав.
– Як ви себе почували?
– Внаслідок падіння я мав серйозні проблеми зі спиною. Лікарі сказали, що я повинен спати лише на твердій поверхні. Це тривало протягом 21 дня. Крім того, майже не вставав і самотужки не ходив. На щастя, через певний час таки повернувся на поле.
"Якби Старухін дотримувався режиму – міг досягнути більшого"
– Разом з вами у Полтаві грали дві легенди: Віктор Носов вже закінчував, а на Віталія Старухіна чекав драматичний трансфер у Шахтар.
– Носов виглядав дуже солідно, мав великий досвід. Не дивно, що він зробив відмінну тренерську кар’єру. Старухін прийшов у команду майже одночасно зі мною – він перед Будівельником за одеський СКА виступав. Футболіст талановитий, але із загальновідомими проблемами. Якби дотримувався режиму, то міг досягнути більшого. Його гра головою – феномен. Вилітав зі статичного положення, як і Янош Габовда.
– З Габовдою ви грали в Чернівцях. Цікаво було б порівняти геніїв гри на другому поверсі.
– Габовда виступав за Буковину після Карпат, однак теж справно забивав. Габовда був трохи вищим за Старухіна. Можливо, це було його перевагою. Хоча вони для мене – на одному рівні, не можу комусь віддати перевагу. Обидва могли забити з будь-якого становища і в будь-якій ситуації. Великі футболісти!
– Кажуть, Старухін тікав у Донецьк посеред ночі. Для всіх у Полтаві це стало сюрпризом?
– Про інтерес Шахтаря до Віталіка знали. Не думаю, що його перехід когось здивував. Інша справа, що спосіб, у який Старухін це зробив – незвичний і унікальний. Так само і мене в луганській Зорі хотіли бачити, втім у 1973-му я вирішив повернутися в івано-франківський Спартак.
Вдома я провів три сезони і застав сходження зірки мого земляка Миколи Пристая. Він починав грати за дубль, а пізніше став лідером команди, забиваючи десятки голів за сезон. А взагалі це був чудовий період. Спартак у Першій лізі, в команді багато яскравих постатей: Чопей, Кобичик, Копитчак, Дирів, Рибак.
– Футбольні літописці відзначають ваш особливий фінт. Яким чином ви однією дією прибирали на замаху кількох суперників?
– Це все було в молодості, коли я володів чудовою швидкістю. Можна зробити це одного разу, потім ще, але з часом трюк розгадують і треба вигадувати щось нове. Виглядало все так – біжу по флангу, бачу, що гравець стелиться у підкаті або готується забирати у мене м’яч. У певний момент вдаю, ніби зміщуюся в центр, а тоді раптово продовжую рух по флангу за спину захиснику. Опонент мені вірить, залишається у статичній позиції, а я його розхитую. Щось схоже тепер робить Євген Коноплянка. Тільки він повністю в центр зміщується.
"Суддя не повинен піддаватися тиску"
– Чому ви закінчили з великим футболом доволі рано?
– Все через той жахливий епізод у Кутаїсі. 24-го жовтня 1974-го наш Спартак на виїзді обіграв Торпедо 2:0. Хтось навіть казав, що ми купили кутаїсців, хоча не думаю – бійня була нереальна. Я вийшов на заміну в другому таймі замість Віктора Козіна, однак не відіграв і десяти хвилин. Стрибнули ми з Тамазом Коставою у боротьбі за верховий м’яч. Через кілька років, до речі, Тамаз за збірну СРСР зіграв, а я вже з великим футболом закінчив.
– Костава навмисно вас травмував?
– Скоріше, ми обидва невдало впали. Перепрошую, але його заднє місце приземлилося на мій плечовий суглоб. Ліва рука вивернулася догори, я відчув страшенний біль. Мене миттєво завантажили у швидку і повезли у лікарню. Пригадую тільки, як грузинські медики почали радитися, що робити. Я свідомості не втратив, чув навколо голоси, але почував себе вкрай жахливо. Врешті, лікарі зробили мені анестезію – далі нічого не пам’ятаю.
– Наслідки травми відчуваєте зараз?
– Коли виступав за Буковину у 1975-му, то відчував дискомфорт. Вистрибнути вгору нормально не міг. Фактично для футболіста руки виконують функцію крил. А я не міг як слід їх випрямити через ту травму. Інколи рука "вискакувала", формувався невеличкий вивих. Я тільки так "гоп" – і на місце поставив. Три дні поболить і перестає. Хоча це не заважало мені 16 років грати за любительський Електрон в Івано-Франківську. Не прощався з кар’єрою футболіста аж до 40.
– Неймовірно, але ви й зараз берете участь у футбольних матчах. Нехай і в ролі арбітра. Дехто у 76 поріг будинку не переступає, а ви ще обслуговуєте футбольні матчі.
– У цю справу мене запросив Мирослав Ступар. Я постійно грав за ветеранів, далі мені запропонували зайнятися суддівством. У матчах районного чемпіонату ще й зараз працюю. Не знаю чи можна мене вважати найстаршим арбітром в Україні – чесно кажучи, не задумуюся про це, просто виконую улюблену справу.
– Працюєте здебільшого лайнсменом?
– Де скажуть, там і працюю. Якщо погано себе почуваю, тоді точно не беруся функції головного судді виконувати. Намагаюся працювати совісно. Вийшов м’яч за бокову лінію? Не можна лінуватися, треба добігти до кутового прапорця і показати це. А ще я ніколи не змінюю своїх рішень. Нехай кричать, сперечаються, нервуються – байдуже. Суддя не повинен піддаватися тиску.
– Стенлі Метьюз, який грав до 50-ти, казав, що його у футболі тримало дві речі: неймовірна любов до гри і особлива дієта. Які секрети у вас?
– Я теж обожнюю футбол. Дієта? Не можу сказати, що я ніколи алкоголь не вживав. Просто треба знати міру. Коли після матчів мене запрошують на "третій тайм", я знаю, що можу собі дозволити, а що – ні. Якщо розумно ставитися до життя і роботи, то обов’язково все складатиметься так, як ти хочеш.
