Настя Станко – журналістка, співзасновниця «Громадське ТБ», що родом з Івано-Франківщини Останній рік працює телеведуючою, репортером, стрімером на Громадському.
Оскільки зустрітись з нею у будній день можливо хіба в студії «Громадського» через надзвичайно щільний графік, Настю пощастило витягнути у її єдиний за два тижні вихідний – неділю. Розмова проходила в дуже енергійному тоні. Настя одразу ж запропонувала пригостити кавою, оскільки зустріч ми призначили у її улюбленій кав’ярні.
За втомленими очима – твердий та хвацький погляд. Її відповіді на питання – професійно чіткі.
- Познайомившись з тобою півтора роки тому, моєю першою думкою було: стильна дамочка із гострим язиком. Розкажи, будь ласка, про своє дитинство – іншу Настю Станко до «Громадського», Майдану, АТО…
Та я далі в дитинстві…Нещодавно мій чоловік поїхав в Дебальцево, довелося ночувати самій. В такі моменти деякі страхи дитинства, один з яких страх темряви, повертаються. Але з того часу наразі в мені окрім таких невеликих фобій, здається, нічого не лишилось, бо я більше нічого не боюся.
Я народилась в селі. Колись, коли ще вчилась в гімназії у Франківську, дуже не любила згадувати той період «Я з села». Мені було соромно, що я не з міста, що не вчилась в дитячому садочку. Але потім я зрозуміла, що навпаки, можу досягти більше завдяки тим засадничим речам, яких навчили мене дідусь та бабуся. Батьки були зайняті в той час, вони їхали працювати в понеділок вранці у Франківськ і повертались у п’ятницю ввечері.
- Що тобі запам’яталось найбільше з того періоду?
Тепер я дуже часто пишу про них, дідуся і бабусю, своє село, де я народилась, бо для мене це є показовий зріз суспільства. Коли мені говорять про «ватніків» на Сході, що їх треба обгородити стіною і що вони винні самі в тому, що з ними сталося, я дивлюся на своє село, яке знаходиться в центрі Галичини, Львівська область на межі з Тернопільською. Там люди не можуть вибрати нормального сільського голову (він нещодавно помер від алкогольного сп’яніння просто на вулиці, пив тиждень і настав фінал). І всім відомо, що він пив, але його через обіцянки все одно вибрали.
На Західній Україні, де всі говорять українською, ходять до церкви, вважаються дуже правильними українськими патріотами, люди не можуть взяти відповідальність на себе і вибрати з двох тисяч людей одного, який би таки зробив щось толкове в цьому селі. То що там вже казати про вибори до Верховної Ради чи вибори Президента
- Припустимо, що в тебе у розпорядженні є та велика для тебе сума грошей Х. Як би ти з нею вчинила?
Ну, велика… мільйон? (сміється) Була б велика сума грошей, то поклала б, мабуть, в заначку (сміється). В нинішній ситуації віддала б на АТО. Війна це важливо, і ти можеш врятувати життя солдату давши якусь суму. Але, як на мене, така річ як вільні ЗМІ, вільна журналістика, є річ набагато глобальніша, стратегічно важливіша, тому що надіюсь, війна закінчиться рано чи пізно. І коли про неї будуть брехати, а не говорити правду, то це може тривати довше.
Вільна преса, вільне ЗМІ – основа нормального суспільства, такого, де людям дійсно пояснюють, що відбувається, коли є діалог між людьми. А журналісти є посередниками між одними й іншими, створюють ці мости, діалоги. Знову ж, якщо їх немає, нормальних журналістів, то немає й діалогу, є якісь міфи, якісь вигадані проблеми, знаєш, типу фашизму, які зараз описують. Тому я б першочергово вкладалась, і в плані грошей, саме в це, у вільні ЗМІ.
- Якою була твоя перша робота?
Ще на першому курсі ми створили газету і назвали її “13”, оскільки таким був номер нашої групи. Ми навіть пробували її продавати. Це було дуже прикольно! І нам до 5 курсу ставили «5» просто так за практичні заняття, бо ми робили газету. Потім працювала на “Еко-радіо” у Львові, потім на телебаченні “Разом». Вже на третьому курсі практично ніхто не ходив на пари, працювали весь час. Бо у журналістиці ти весь час мусиш бути в русі.
- Ти постійно перебуваєш в інфопотоці в силу професії. Чи виходить інколи перемикнутись? Чи навпаки, це переходить в своєрідну залежність від того, щоб завжди бути в курсі останніх новин?
В кого з чого починається ранок: з вмивання, туалету, чи ще з чогось, а в мене телефон під подушкою, і першим ділом я встаю, і дивлюся стрічку новин. І так само коли засинаю, гортаю Twitter. Чоловік від того просто скаженіє, він просить, щоб я відклала телефон, коли ми приходимо ввечері додому, вечеряємо, щоб я хоч трохи відпочивала…
Коли були події Майдану, то я майже не спала протягом кількох місяців. Можливо інколи на дві години «вирубалась», але просиналась в жаху, що я могла щось пропустити. В мене завжди була готовність кудись швидко бігти, завжди були складені з собою базові речі, були заряджені всі необхідні пристрої, з яких я б могла би десь «стрімити», «твітити».
- Тобто журналістика для тебе – це скоріше спосіб життя, аніж просто робота?
Так, думаю що… Мене недавно були запросили в Берлін, на конференцію, на яку я подавалася 4 роки поспіль. Мене все не брали, а тут запросили, а я не поїхала. І взагалі, я відмовилася від всяких навчань закордоном, тому що я в травні їздила в Америку, на навчання, майже на місяць, і ледь не збожеволіла. Ну, так, трошки відключилася від всього, але коли я знала, що відбувається в моїй в країні, а я далеко і не можу нічого зробити, то для мене це було заважко.
Я знала, що в будь-який момент зможу піти на літак, якщо треба буде приїхати, але все одно. Я розумію, що я потрібніша тут, що я можу дістати таку інформацію, яку не зможе дістати більше ніхто, і що я зможу її донести.
- До тебе динамічно зростає увага у соціальних мережах. Чому ти надаєш перевагу у своїх постах?
Я стараюся не постити відео-сюжети, хоча їх дуже багато насправді. Не постити свої ефіри. Рідко пишу про стосунки, про чоловіка чи друзів. Ну, майже не пишу, стараюсь так не робити, тому що це межа особистого і вона повинна бути.
Але часто я доповнюю у постах тим, що я побачила, але що не пішло в сюжет, про що я думала, будучи там. Я раніше до цього ставилась набагато простіше, але тепер коли мене читає читає близько 25 000 підписників на Фейсбуці, 50 000 в Твітері, то бачу це вже інакше, з більшою відповідальністю. Стараюсь говорите те, що може не стільки змінити, скільки змусити думати.
- Зараз ти найбільше, що зрозуміло, говориш про АТО. Чим ти керуєшся в тому як і про що говорити/писати?
Це зараз таке для мене дуже болюче, було дуже багато особистих травм. На цій війні не стало близьких мені людей, та й багато іншого. Тепер дуже важко. Я бачу як працюють мої друзі, мої колеги і те, на чому я можу наголосити наразі: не зважаючи ні на що, не треба переходити цей бар’єр, за яким є тільки ненависть. Ненависть до тих, хто вбиває наших колег чи моїх друзів, до тих хто стріляє з тієї сторони. В мені завжди залишається бажання зрозуміти, зрозуміти той бік, і мене в цьому часом звинувачують. Але, на мою думку, це має бути нормальне бажання журналіста не ставити зразу ярлики: це орки, це герої. Особливо на війні про людей треба говорити дуже індивідуально. Не всі їхні є зло, не всі біженці «нахлєбніки», не всі, хто воює на тій стороні, російські найманці, громадяни Росії чи чеченці…Не можна ставити клеймо.
Мене дуже, наприклад, бентежить, що мало говорять про людей, які залишились на окупованих територіях. Мене дуже бентежить, що їх не називають окупованими територіями, хоча вони є окупованими, але влада цю думку як основну не виділяє, нема слова «війна».
Але найбільше мене «вбиває», що журналісти не говорять про людей, які не були ні в чому винні, які не ходили на всякі референдуми, не стріляли. Людина там працює на роботі, на якомусь заводі, водить дочку в садок. Вона собі живе, нікого не чіпаючи, тут до нього приперся якийсь Ярош і починають стріляти “Гради”, і просто не можна зрозуміти, в чому ця людина винна. Я вважаю, що ні в чому. Вона просто жила собі в Луганську і все. Та ж людина може залишитись без дому, чи не дай Бог, загинути, чи бути пораненою, просто через те, що вона житель Луганська. Це неадекватно, а ще неадекватніше, що вона винна в усьому, бо вона житель Луганська. Ми вже від тої людини відмовилися, вже відгородилися, вже назвали її іншою. А питання саме в людях, не в територіях.
- Розкажи, будь ласка, трохи про «Громадське». Твоє ставлення до «Громадського», твоя історія «Громадського»
«Громадське» – це… анархія, «Громадське» – це середовище креативних ідей, «Громадське» – це те, що суспільству виносить мозок…
Багато можна говорити про Громадське, але першочергово – це середовище креативних людей. Це і добре, і погано, бо ми робимо, якщо хочемо, і не робимо, якщо не хочемо. І проблеми виникають тоді, коли треба зробити те, що нікому особливо не подобається. Тоді часто ніхто не робить, на відміну від комерційних каналів, де не можеш просто відмовитись. А з іншого боку, це можливість робити те, що тебе «пре», ти ніколи не робиш того, що тобі не подобається.
Я зараз є ведучою, веду ефір два тижні поспіль з 10 ранку до 10 вечора, тобто 12 робочих годин підряд. І дійсно, я майже помираю фізично, але на заміну нікого нема. Нас є четверо ведучих на весь тиждень, а ефір з 10 до 10. І тоді нема часу на розмови: “А чого я, а чого що? Зараз в мене інші плани”, бо нема до кого це говорити. Я розумію, що начальник мене не «напряже», і треба просто робити. Дуже багато залежить від настрою людей. Коли є настрій якийсь загальний, він дуже заряджає. Тут ти не лише журналіст, а й редактор, оператор, стрімер. От це і є «Громадське». Відповідальність, що на кожному з нас.
- Гадаю, що ні для кого не є секретом, що окрім того, що ти є журналісткою, ти є пластункою. Як ти потрапила до організації?
Я прийшла в Пласт ще у віці 12 чи 11 років в Івано-Франківську, але на дуже короткий термін. Гімназія, музична школа, баскетбол, Пласт. Мама тоді мене відвела, ну знаєш, Бандера і Шухевич :). Але якось так сталось, що я пройшовши конкурс в гімназію, була про себе зависокої думки. А тут на сходинах ми в якусь гру історичну граємось і я ще й не отримала ніякої посади в гуртку. І воно якось так буває в тому віці, що ти або лишаєшся, або відходиш, бо не можеш адаптуватись у середовищі. Погано, що я пішла, але тоді я не змогла зрозуміти важливість Пласту. Хоча й повернулась в організацію вже в дорослому віці, десь в 24 роки.
В мене дуже багато друзів пластунів. Чоловік – пластун. Середовище навколо – теж Пласт. Я стараюся якнайбільше розповідати про те, що я пластунка, інколи чимось помогти.
Мені видається, що якісь там Свято Весни чи Листопадовий Зрив, які ми покажемо в ЗМІ, це не буде те, що може дійсно презентувати Пласт. Але в нас є інші сильні сторони.
- Розкажи, будь ласка, про пластунів в АТО, з якими тобі траплялося бути поруч.
Ну бачиш, мені здається, що ми (пластуни) занадто старались відійти від тих Шухевичів, Бандер, радикалізмів, сказати, що ми просто виховуємо дітей і все, що в нас така освітянська, спортивна штука. І так не має бути! Треба говорити про свої подвиги. Я бачу пластунів, які на війні, і вони в 100 разів ефективніші за інших солдат. Я знаю наших хлопців, зл врятували купу життів на війні, бо просто вміли надавати першу медичну допомогу. Якби не вони, то було б набагато більше жертв.
До прикладу, Тарас Ковалик, який сам собі джгут наклав на ногу прострелену три рази. Йому не могли накласти, і він собі наклав його сам. Я знаю багатьох людей, які б не вижили, якби не він. Якби він не наклав джгут, не забинтував правильно, не витяг з місця, яке прострілюється, то солдати просто там стекли б кров’ю на тому полі бою і ще невідомо, чи їх би забрали звідти. Можуть забрати за місяць те, що лишається, і це реалії.
Пластуни вміють стріляти, через тренувальні страйкболи, в них краще з орієнтуванням на місцевості і ще з купою інших речей, які звичайні солдати не вміють і не знають. Вони набагато ефективніші у штурмових групах, адже готували себе до цього ще в підлітковому віці.
Так само і Вітя Гурняк. Купа людей мені досі телефонує, пише щодо того як і кому передати речі, обладнання. А я все це раніше «перекидала» на Вітю. Були мільйони якихось контактів, які перекидались на Вітю, і він все «розрулював». От треба було щось забрати з Німеччини, і він це все забирав. Він діставав машини, перевозив. Зараз пише один волонтер з Америки, хоче передати теплі речі і я досі не знаю кому це можна доручити. Він їх може привезти до кордону з Україною, а як там на кордоні, я не знаю, бо якби був Вітя, я б сказала йому забери і він би забрав. Є купа якихось речей, і я не знаю як із ними впоратись. Раніше все впиралося в Вітю, а тепер Віті нема… Не знаю, можливо, що саме Пласт дав йому це вміння до комунікації.
Ніби життя триває далі, і як би нам там не хотілось далі жити, але там далі воюють, їм далі треба у щось одягатися, далі треба їздити, бо машини далі горять, а як це робити без Віті я поки що не знаю. Ну, якось дізнаюся. Того, треба говорити про тих, кого на жаль вже нема з пластунів, про тих хто є там – турбуватися. Пам’ятати про померлих і турбуватися про живих.
- Може, в тому є цінність Пласту, що один пластун може замінити кількох людей, що не пройшли пластову школу?
Так, тому що організаторські здібності кращі і, як показав досвід, хлопці й в бою кращі. Воювати виходить реально краще. Я спочатку думала, що все це маячня, але коли бачила на власні очі, що хлопці, які були звичайними солдатами зараз є ледь не командирами штабів, то своє ставлення змінила.
- Що думає твій чоловік про твої поїздки, про роботу?
Коли я була в полоні, він пішов в АТО воювати, потім ми говорили, думали, намагалися порозумітися. Але він чудово усвідомлює, що це боротьба, що і він, і я можемо не вернутися.
Зрідка виходить, що ми можемо транслювати найцікавіше з офісу. Як правило, для того, щоб показати найцікавіше, ми їдемо в «дупу». Наприклад, в Щастя, чи ще кудись, в нас є маршрут. Читаємо, що десь там “Градами” починають обстрілювати, і ми зразу розвертаємся і їдемо туди. Отак це відбувається. Всі втомлюються від війни, від репортажів про війну. Але треба говорити далі, треба говорити так, щоб у людей виникало бажання слухати, а не перемикати.
- Розкажи, будь ласка, свої враження від військових дій, що зараз відбуваються на Сході України.
Для тих, хто там, немає такого слова «втома». В Донецькому аеропорту чи Пісках – холодно, там нема ніяких пічок, тому що вогонь, чи будь яка іскра для снайпера – ціль. Ніхто нічого не включає, розумієш? Це в бетонному терміналі люди стоять, не сплять добу за добою, тому що тебе можуть вбити. Ніхто нічого не їсть, тому що їсти неможливо через рівень стресу. Уяви собі: не можна нормально їсти, бо нема гарячої їжі, немає тепла, немає сну і ти постійно в тому стані, що тебе можуть вбити щохвилини. Там нема такого як «припинення вогню», там стріляють постійно. От вони дійсно втомились.
Вони воюють за перемогу, вони не воюють за аеропорт, вони не воюють, щоб вбити, вони воюють одне за одного.
Війна – це робота. Так вийшло, що цією роботою є вбивати інших людей. Саме це словосполучення “вбивати людей” для мене нічого героїчного не містить. Отака робота. Чим більше героїв, тим більше поразок. Коли все йде добре, то героїв як правило, немає. У вдалих операціях нема героїв, у вдалих операціях все йде за планом. У програшних операціях, де все дуже погано, завжди багато героїв, дуже часто – загиблих героїв. Не треба намагатися романтизувати, намагатися говорити, що це велике щастя чи великий подвиг – вмерти за Україну. Я вважаю, що це все неправильно, за Україну треба жити.
- Наостанок, на твою думку, що ми, як пластуни, можемо зробити, аби стати більш відкритими, зрозуміліше для суспільства, щоб донести необхідність Пласту і такого виховання на даний момент в Україні?
Треба говорити словами, які зрозумілі для всіх, далеко не пластовими словами, тобто мовою, яка зрозуміла тільки цій спільноті. Говорити про речі, які зрозумілі іншим, наприклад в нас зараз війна, треба говорити про пластунів в АТО. Реально, треба говорити про це. Пояснювати що там, хто там. Треба пояснювати що ми вчимо чогось практичного. Такого, що може реально пригодитися в житті. Говорити людям їм зрозумілою мовою про їм зрозумілі теми. Тільки так ми зможемо щось дійсно змінити.
Джерело: The Plast
