Її мотоцикл зносило вітром в скелях Патагонії, в Австралії на дорогу вискакували кенгуру, легендарну Route 66 вона долала у шалену спеку. Колишня банківська працівниця та перекладач Анна Гречишкіна три роки тому відправилася у навколосвітню подорож. На мотоциклі. Сама. Із тисячею доларів у кишені. Вона назвала свою подорож "I have a dream".
Дзвінок ВВС Україна застав Анну у столиці ПАР Преторії, куди вона прилетіла з Бразилії. Такий же шлях, але морем долає її мотоцикл.
Позаду 101 тис. км і 25 країн – Росія, Таїланд, Сінгапур, Австралія, Північна і Південна Америки. Попереду дороги Африки і Європи і ще близько 100 тис. км.
Чому Анна наважилася на таку подорож, скільки вона коштує, і як це - їздити самій по Мексиці і Колумбії? А також, коли дівчина планує повернутися додому - вона поділилася з нами в інтерв'ю.
Я їду, бо я люблю їхати. Як довго ще буду їхати, не знаю. Мрію побити рекорд з найбільшої жіночої подорожі на мотоциклі. Заявку до книги рекордів Гіннеса вже подала. Щоби побити рекорд, маю проїхати ще 100 тис. км.
Я не просто хотіла здійснити мрію побачити світ, моя мрія - змінити життя людей, яких я зустрічаю на своєму шляху. Хоча б спробувати зробити це і довести людям, що мрії можуть здійснюватися. Під час подорожі я відвідую школи і дитячі будинки, лікарні.
Таких візитів було вже 100. Можливо, діти у притулках відчувають, що у них менше можливостей, щоби здійснювати мрії. Але я хочу довести, що це не так – якщо ти дійсно чогось дуже хочеш, ти можеш зробити все.
За три роки подорожі вражень назбиралося на кілька життів. У Таїланді я куштувала хробаків, в Австралії м'ясо кенгуру, яке виявилося дуже солодким і не дуже мені сподобалося.
А ще у Таїланді я три тижні жила в палаці принцеси. Сталося так, що принцеса Таїланду відвідувала Україну, а мій знайомий розповів їй про мою мандрівку. Вона запросила мене в гості. Це було диво. Я сама жила, як принцеса. У Таїланді мотоцикл можна всюди лишати навіть із речами, там дуже безпечно, гарно, тепло і смачно.
Австралію я проїхала з заходу на схід і чомусь найбільше там мене вразило небо. Здавалося, воно там найближче до землі, от простягаєш руку і воно десь поруч. Можливо, через те, що там немає високих дерев - їдеш через пустелю або біля океану. В Австралії світло від мотоциклу дуже приваблювало кенгуру і вони вистрибували на дорогу. У сутінках могло бути дуже небезпечно.
Однією з моїх мрій було проїхатися по Route 66 у США - легендарній трасі, яка пролягає через 8 штатів. Хоча місцеві відмовляли мене це робити: там ця дорога не настільки популярна, як у нас. Було досить спекотно. Route 66 - це як музей Сполучених штатів під відкритим небом, дуже багато старих заправок і кафе.
Дуже багато людей намагалися відговорити мене їхати до Мексики. Мовляв, там мене вб’ють і вкрадуть. Але я ніяк не могла її оминути і була дуже вражена гостинністю мексиканців. Відчувала там себе безпечно. Просто треба дотримуватися деяких правил – обирати основні дороги, не їздити вночі, бо тоді там починається вже інший світ.
Я проїжджала через неймовірні Pueblo Mágico – магічні міста Мексики, де повністю збережена старовинна архітектура. А от найбільше відчуття небезпеки у мене було в Гондурасі і Ель-Сальвадорі. Там я чула багато історій про напади і пограбування. У подорожі дуже допомагали контакти з місцевими людьми, адже саме вони найкраще знають, куди варто їхати, а куди ні.
Також через безпеку трохи нервувала в Колумбії. Але найбільше мене там злякали гірські дороги. Один відрізок довжиною у 80 км з Боготи я їхала 5 годин. Інколи треба було зупинятися просто у вертикальному положенні. Кілька разів ледь не потрапила під вантажівку, ледь не загинула.
Ще важчими за дороги у Колумбії був шлях з Наски до Куско у Перу, коли я добиралася до Мачу-Пікчу. Дорогу довжиною у 800 км я долала 4 дні, вона весь час піднімалася вгору, там боліла голова, не вистачало кисню. Але я доїхала і зусилля були того варті. Навколо краса була неймовірна.
Чилі з півночі на південь я проїхала по знаменитій Карретеро Аустраль - дорозі довжиною більше 1 тис. км з казковими краєвидами, де вкриті снігом гори і озера з такою блакитною водою, що просто не вірилося, що це все я бачу насправді.
У горах Патагонії найскладніше було впоратися з вітром. Інколи мій мотоцикл просто зносило з дороги, а поруч була прірва. Кажуть, що такі сильні вітри перевертають навіть вантажівки.
Бразилія вважається досить небезпечною країною, але там я почувалася добре. У великих містах Сан-Пауло і Ріо небезпечно навіть вдень їхати на мотоциклі, він великий і привертає багато уваги. Бандити можуть просто зупинити і застрелити – так мене попереджали місцеві. Я залишала його і багато ходила пішки. Це був час Олімпіади і у Ріо, панувала дуже класна атмосфера. Одного разу заблукала у фавелах, коли шукала пам’ятник Майклу Джексону. Саме там він знімав свій кліп. Місцеві люб'язно підказували дорогу, хоча часом дивилися косо. І запах марихуани був всюди.
Коли я вирушала, у мене був план подорожувати два роки, але цього часу на весь світ мало. Тому дату повернення не ставлю. На Африку я виділяю рік – поспішати не буду, їхатиму потихеньку, знайомитимусь з людьми, культурою.
У південній частині Африки я планую проїхати Намібію, Ботсвану, Анголу, Замбію, Зімбабве, а далі виїхати до східного узбережжя – Танзанія, Кенія, рухатися на північ до Ефіопії, Судану і Єгипту.
Як бути з конфліктами і небезпеками? В Африці ситуація постійно змінюється. Буду вирішувати і планувати по ходу. Перед тим, як заїхати до країни, буду контактувати з місцевими. До Єгипту і Судану потраплю десь через 8-9 місяців. У Єгипті у мене вже є дуже гарні контакти з мотоциклістами. Вони кажуть, що проїхати по країні можна, хоча треба оминути деякі відрізки. Те ж само з Суданом.
Дуже багато допомагають місцеві мешканці, яких я знаходжу у соцмережах. Запитую про все - маршрути, де зупинитися, що побачити. Люди з однієї країни представляють мене своїм друзям в іншій. Ці контакти, як снігова куля. Їх все більше і більше. Часто мене просто передають з руки в руки.
Бюджет обмежений, тому я часто зупиняюсь у місцевих. Вся подорож вже коштувала мені кілька десятків тисяч доларів, але точних підрахунків я не вела. Найдорожча частина – це перельоти між континентами і пересилання мого мотоцикла. А ще - пальне. Тепер я знаю, скільки бензин коштує у багатьох країнах. Намагаюсь заощаджувати на всьому. Їм тільки найпростішу і найдешевшу їжу.
Гроші на подорож я збираю з різних джерел - хтось допомагає, надходять пожертви на сайті, інколи я пишу статті для видань, ще здаю квартиру в Києві, інколи допомагають спонсори. Перед африканським етапом дуже нервую, бо грошей обмежена кількість, а контактів у Африці мало, тому потрібно буде платити за житло.
Візи теж відкриваю по ходу подорожі. Наприклад, візу до Австралії відкривала у Сінгапурі. Коли я виїжджала, у мене була тільки американська віза. Найбільші проблеми виникли з візою до ПАР. На щастя, українські дипломати в Бразилії дуже допомогли і я полетіла у Африку.
У цій подорожі емоції просто зашкалюють, це найкраща частина мого життя! Але інколи буває дуже важко, я втомлююсь. Це постійний рух, зустрічі з різними людьми. Я не бачила свою сім’ю і друзів три роки. Інколи хочеться просто зупинитися і спати три тижні, щоби ніхто не чіпав.
Але в такі моменти треба просто трішки відпочити і рухатися далі. Я думаю, що мені буде дуже важко зупинитися, коли ця подорож закінчиться і я повернусь до України. Дуже переживаю за цей момент, не знаю, як увійду у колію звичного життя.
Дуже радію, коли отримую повідомлення, що хтось надихнувся моєю історією і почав втілювати свої проекти, мрії, почав подорожувати. Треба вірити у себе, у світ, у людяність і у те, що все може вийти.
