Подолання будь-яких перешкод на своєму шляху забезпечує фізична дисципліна – паркур. Це доволі молода галузь, яка на Прикарпатті досі була тільки захопленням трейсерів. Вже близько півтора року всі охочі можуть опанувати цю дисципліну навчаючись у Школі паркуру в Івано-Франківську.
Цікавим відкриттям для нас стали засновники такої Школи – Богдан Круль та Андрій Пайш. Хлопці декілька років займались паркуром у своє задоволення, та з часом це захоплення переросло у справу життя, пише ВЕЖА. – Що для вас паркур?
– Богдан: Паркур – це не спорт, а філософія. Паркур – це мистецтво раціонально рухатись у просторі незважаючи ні на що. Пересування у будь-якій місцевості з використанням свого тіла, без додаткових засобів чи то у місті, чи лісі, чи навіть джунглях. Не варто плутати паркур із «Free run», оскільки цей напрямок спрямований на візуальне сприйняття, із доповненням акробатичних ефектів, а паркур передбачає конкретне пересування із точки А у – Б.
– Коли ви почали займатись паркуром?
– Андрій: Близько чотирьох років тому ми із Богданом почали займатися цією справою. Відверто кажучи, ми самі і не сподівалися, що дійдемо до створення Школи паркуру. Ми починали стрибати та перелітали з малих висот: парканців та стовбів. Тоді не було можливості побачити щось в Інтернеті про паркур і нікому було нас навчати, самостійно вчилися методом спроб. Тренувались ми завжди разом. Хтось повинен був страхувати та перевіряти, чи вірно виконані рухи. – Богдан: Все це почалось із перегляду фільму «13-й район», де знявся засновник руху паркур – Давид Белль. Це один із перших фільмів де показано паркур. З того часу почалося шалене захоплення цим рухом. – Коли започаткували школу паркуру? Як виникла ідея? – Богдан: Ми часто займалися у центрі міста і до нас підходили люди із запитаннями, що ми робимо і чи можна повчитись таким рухам. Ці запитання частішали і тоді ми замислились, чому б не створити гурток, чи школу, щоб спробувати тренувати людей. Тоді ми ще не мали достатнього досвіду для викладання, та вирішили спробувати. Близько півтора року тому ми подали оголошення про набір у школу паркуру. До нас прийшло кілька охочих, та з часом їхня кількість зросла. Сьогодні стабільніший склад – це 15 учнів, а загалом тренували більше сотні людей.
– Це велика відповідальність. Чи було боязко розпочинати цю справу?
– Богдан: Хвилювання було. Це відповідальність і за себе і за учнів, оскільки може бути і травматизм, якого ми намагаємося уникати. Коли Школа вже вийшла на серйозніший рівень ми кожного разу на заняття почали брати із собою аптечку. Якщо наш учень – дитина, ми попередньо вимагаємо від батьків заяви, про стан її здоров’я. – Чи безпечний паркур і чи бували травми під час занять? – Богдан: Все залежить від підходу навчання. Якщо попередньо підготовлювати учня, як це робимо ми, травматизм знижується до нуля. – Андрій: Не варто забувати, що паркур допомагає безпечно (!) пересуватися.
– Які учні до вас приходять?
– Богдан: Учні від семи років і далі. Взагалі вікового обмеження немає. Наразі у нас були учні від семи до 19-ти років. Займаються паркуром як хлопці, так і дівчата. – З чого розпочинається навчання? – Богдан: Починаємо із початкових фундаментальних занять задля того, щоб людина зрозуміла, що ж таке паркур. Після того працюємо над подоланням страху, це важлива складова на шляху до заняття паркуру. Демонструємо кожен рух самостійно, на прикладі. Тоді вже учень самостійно пробує виконувати рухи. – Андрій: Щоб краще засвоївся той, чи інший рух намагаємося його спростити. Інколи ділимо його на декілька стадій. – Які місця обираєте для тренувань з паркуру? – Богдан: Все залежить від специфіки заняття. Якщо потрібно тренувати «стрибки на точність» для цього потрібно іти на вулицю Коновальця, якщо потрібна більша площа – ідемо на Каскад, чи Набережну. – Андрій: Звісно не можна забувати про етику трейсера, у якій йдеться про те, що не можна займатися на приватній території.
– Чи бували випадки, коли вам робили зауваження?
– Богдан: Бувало і таке. Майже кожного року таке трапляється. Згідно етики трейсера – потрібно просити вибачення і йти з того місця. – Головна ціль паркуру – це…? – Богдан: Забезпечити раціонально максимальний рух з точки А у точку Б, використовуючи тільки власне тіло. – Ви говорите, що паркур – це філософія. Розкажіть у чому ж вона полягає. – Богдан: Є такий шаблонний вислів: «У паркуру немає кордонів». І справді всі кордони можна подолати. Це і відображає всю філософію паркуру. Це кредо властиве не тільки паркуру, а й життю. Будь-які труднощі можна подолати, тільки для цього потрібно докласти зусиль. Ми тренуємо не тільки тіло, а і дух. У паркурі ми долаємо страхи. Елементи паркуру складні, та коли ти їх подолав – духовно стаєш сильнішим. – Андрій: Багато людей у житті заганяють себе у рамки, а паркур дозволяє вийти за них. Ти розумієш, що немає нічого неможливого. Це політ без крил. – З якою емоцією ви повертаєтесь у домівку після тренувань? – Богдан: Відчуття задоволення собою, тим що ти займаєшся улюбленою справою. Кажучи одним словом – це щастя. – Андрій: Приємно від того, що ти залишаєш свій досвід комусь іншому, ти залишаєш свій слід у історії паркуру та й розвитку міста.
