Руслан Коцаба завдяки своїм коментарям ситуації в Луганську встиг прогриміти принаймні на дві країни, при цьому безповоротно зруйнувавши свою і без того не найкращу репутацію вдома. І зробив це все всього лише сказавши правду. Тобто, сказавши всім, що він це зробив, лише сказавши правду. А поки у нас діє презумпція невинності, вважаємо що правда все ж за паном Коцабою. Отже, на Сході воюють звичайні ополченці, на сході "свій Майдан", мирне населення гине від рук української армії і через застарілі методи боротьби. Такими були основні постулати. Це, безперечно, правда - виключно для мешканців Донбасу. Я нерідко зустрічав - і, зрештою, сам притримуюсь цієї позиції - твердження про політичний реваншизм Донбасу через остоточний провал їх проекту на загальнодержавній арені. І сепаратизм є саме таким реваншизмом. Так, сепаратизм є донбаським Майданом. Вірніше, втіленням їх уявлень про Майдан, виражених фразами "Вам можна - а нам нєльзя?" і "Ви навязиваєтє нам образ жизні". Тут одне з двох. Якщо Руслан, з його загостреним чуттям правди і пошуку історичної справедливості подає сепаратизм як східний Майдан, то або він сам вірить у те, що на київському, львівському чи його рідному, франківському майданах мали місце мародерство, вбивство, катування, знущання над інакодумцями і прагнення розколоти Україну, або загострене відчуття справедливості у Руслана розвинулось після того, як він у часі Майдану не поїхав проводити політінформацію з людьми Донбасу, які не знали істинної суті подій, проте зараз проводить політінформацію мешканцям обох країн - які теж не знають суті подій. Підозріло швидко розвинулась ця корисна мутація. Він оповідає правду мешканців Донбасу, які не вірять в Україну як таку, вважаючи себе або росіянами або ново/малоросами, при цьому переконуючи всіх, що вони мають право на самостійність. Тобто Руслан Коцаба фактично стоїть на позиції, згідно з якою Донбас - це окреме утворення, яке має право на самовизначення за межами України. Екстраполюючи, Захід України теж може відділитися і приєднатися хоч до Польщі - адже раз сепаратисти такі ж, як ми, тоді і ми - як сепаратисти. Це особиста образа практично кожного мешканця України, якого Коцаба прирівняв до озброєних терористів на Донбасі і, до повного щастя, стаття на 15 років за сепаратизм. Далі, у інтерв*ю російському каналу Коцаба стверджує, що "Найманців, росіян, чеченців він там(у Луганську) не бачив". Ну тут уже фіг розбереш - правда чи ні. Я з паном Русланом там не ходив. Але візьмемо слова дівчини Олени (Альони) - 21 рік, Луганськ: "Есть и русские, и чеченцы. Их не так много - может один на 10 местных дебилов, но есть. И криминалитета много - это самое страшное. Полный беспредел и банды просто делят город". Не сперечаюся, пан Руслан міг випадково прогледіти щось подібне, але це така ж вагома підстава звинувачувати українські ЗМІ (цілковито усі) в брехні, як і перегляд фоток в інтернеті. Ну та буває, прогледіти кожен може. А от фраза Руслана про те, що "общался с семьями, которые потеряли кормильца" у мене не викликає нічого, окрім здивування і невеликого співчуття до логіки Руслана. По-перше - якщо годувальник сім*ї загинув під час АТО як терорист, то політичні погляди такої сім*ї, як правило, передбачувані. І з її уст таких людей прозвучить не об*єктивна картина, а типовий "голос Донбасса", про який я вже згадував вище. До того ж, вбита горем людина не схильна об*єктивно оцінювати реальність. Вона схильна тужити за загиблим і демонізувати його вбивцю. Детальніше про необ*єктивність такої бесіди можна прочитати за адресою http://sum.in.ua/s/afekt. Ну і основний момент, який не створює в мене ні образ борця за правду, ні мученика, ні навіть людини. яку неправильно зрозуміли. Людині, яка не може передбачити наслідків своєї діяльності, нічого робити в журналістиці. Виходячи з того, що Руслан у журналістиці вже дуже довго, наслідки своєї діяльності він спрогнозувати все ж міг. А якщо міг, то принаймні нелогічним видається постійне ниття на його сторінці, взяте на щит як об*єкт гордості. "Дивіться, на мене напосілися, мене цькують!". Безперечно, розумно створити собі проблему, з якою можна підходити до всіх і кожного, демонструючи, як відкриту рану і жаліючись, що ця проблема завдає незручностей. А взагалі найкраще, що я можу запропонувати - не потрібно срати там, де їси.
Остап Українець
