Дати нове життя, не можна зруйнувати – поставили кому після третього слова європейці близько 30-ти років тому, вирішуючи долю збанкрутілих та занедбаних фабрик і заводів. Архітектори, урбаністи, громади, влада і бізнес зійшлися на тому, що закинута промзона не проблема, а можливість. Трансформація промислових об’єктів та територій у активні міські простори дає змогу громадам оживити район, архітекторам та історикам – зберегти архітектуру, бізнесу – вкласти кошти та отримати прибуток. Так у приміщеннях колишніх заводських цехів з’явилися арт-центри, музеї, ландшафтні парки, торгові центри, «зелені» офіси та житло.
Івано-Франківськ ніколи не був великим індустріальним містом, проте розвиток промисловості в ХІХ столітті та розбудова промислового комплексу Радянського Союзу залишили свій слід. Згідно чинного Генплану міста під об’єкти промисловості відведено 1278 га землі. В Департаменті містобудування та архітектури кажуть, що за прямим призначенням використовується не більше 10% з них, решта або пустує, або використовується частково.
Про цікаві франківські промислові об’єкти та можливості їх переродження в сучасному місті ми розпитали трьох експертів – краєзнавця, архітекторку та головного архітектора міста.
Про історію підприємств, територій та споруд розповідає Михайло Головатий, краєзнавець, один з найавторитетніших знавців давньої забудови міста. Автор більше 200 статей та близько десятка книг про історію Івано-Франківська.
Про історико-архітектурну цінність споруд та важливість їх збереження – Лариса Поліщук, кандидат архітектури, Інститут архітектури, ІФНТУНГ.
«Навіть напівзруйновані промислові об’єкти теж є нашою культурною спадщиною. Незважаючи на те, коли вони побудовані – в міжвоєнний чи радянський період, на їхній стан – аварійний стан чи навіть руїни, ці споруди мають бути збережені і максимально експоновані для людей в такому вигляді, в якому вони дійшли до нашого часу. Це науковий підхід і «наймодніша» світова тенденція».
Про об’єкти в контексті сучасного міста – Володимир Гайдар, голова Департаменту містобудування і архітектури Івано-Франківська 2012 – 2015.
«Два роки тому я мав нагоду походити по території промислової зони в Хриплині. Для мене це була вражаюча і болюча картина – ви йдете величезними територіями підприємств, де стоять порожні цехи, а десь там далеко чути звук однісінької болгарки і посеред дороги ростуть 20-річні дерева. Жахлива картина, коли території, які мають працювати і приносити прибуток місту, пустують».
Рік заснування: 1848 – 1857
Де: вулиця Новгородська
Історія:
Історія Станиславівської броварні бере починається у другій половині ХVIII століття. Комплекс броварні складають споруди варного й солодового цеху, розташовані по різні боки сучасної вулиці Новгородської.
«Пивоварний завод в нашому місті був створений в 1767 році. Так пишуть газети, з такою датою виходила реклама пива у ХІХ столітті, так зараз написано на будівлі головного корпусу, на варному цеху.
Якщо ж говорити про другий корпус про солодовий цех, то треба зауважити, що він не був збудований у 1767 році, як вважали досі. Він збудований між 1848 та 1857 роками. В 1848 році його ще немає в офіційних документах, а з’являється він там у 1857 році. Цех слугував для висушування солоду», – розповідає краєзнавець Михайло Головатий.
Імена засновників підприємства до нині невідомі. Першим задокументованим власником заводу був Федель Майєр – німець родом із Мюнхена. Родина Майєрів переїхала до міста на початку ХІХ століття. Пивоварня була сімейним бізнесом і після Феделя нею керували декілька поколінь німецької родини аж до приходу радянської влади. Варити пиво в місті припинили на початку 2000-их.
«Цех перестав функціонувати в 2000-их роках. Якщо не помиляюсь, то остаточно виробництво припинилося в році 2002. Будівлі викупила компанія «Гаразд Україна». Обіцяли спочатку відремонтувати варний цех, який був більше зруйнований. З тяжкою бідою вони завершили роботи у 2012 році. Після варного цеху обіцяли, що будуть ремонтувати солодовий цех», – пригадує Михайло Головатий.
Чекаючи на ремонтні роботи по сьогодні солодовий цех втратив один із найцікавіших елементів – промислову трубу, а у березні 2011 року завалилася одна із стін будівлі.
Варний та солодовий цехи становлять комплекс Станиславівської броварні, що був унесений до Державного реєстру пам’яток архітектури національного значення ще в 1979 році.
Архітектура
Обидві будівлі комплексу броварні є пам’ятками архітектури національного значення, тому їхня цінність та необхідність збереження не підлягають сумніву.
«Можемо припустити, що солодовий цех був збудований не раніше 1812 року, коли почали розбирати оборонні укріплення, оскільки споруда частково зведена на місці фасу і шпіца бастіону. Територія солодового цеху колишнього пивзаводу знаходиться у центральній частині міста, оточена пам’ятками архітектури місцевого значення та сучасною дисгармонійною забудовою. Територія перевантажена стихійною торгівлею, потоками транспорту і людей. Сама ж споруда в аварійному стані, а частина цеху частково зруйнована», – говорить Лариса Поліщук.
Що ж до варного цеху, то роботи, що проводила приватна фірма, експертка називає нищенням пам’ятки.
«Пам’ятка архітектури – варний цех (1767) втрачена в результаті «реставрації» фірмою «Гаразд Україна». Реставрація полягала у знесенні пам’ятки архітектури і зведенні на її місці нової споруди. Метод анастилозу, який ніби-то застосовувався, не має відношення до проведених робіт», – наголошує архітекторка.
В контексті міста
Про унікальність споруди та її розташування в місті говорить Володимир Гайдар:
«Солодовий цех має унікальне розташування в системі розпланування міста. Споруджений він з частковим переобладнанням існуючих на той час конструкцій бастіону та на місці колишніх земляних укріплень і є свідком одного з ключових етапів розвитку історичного центру міста – розширення території з виходом за межі фортифікацій. В сучасній планувальній системі Івано-Франківська споруда є на межі історико-архітектурної заповідної території, яка включає в себе історичне середмістя, та в межах запроектованого історичного ареалу міста в центральній його частині».
Другий шанс на життя
Починати ревіталізацію солодового цеху потрібно з реставрації – в один голос кажуть експерти. Сходяться думки в архітекторів і в музейній складові нової функції споруди.
«Спільно зі студенткою Олександрою Стьоганцевою ми працювали над дипломним проектор реконструкції солодового цеху та регенерації бастіону Станіславівської фортеці у Івано-Франківську, – розповідає Лариса Поліщук. – Найоптимальнішим, на наш погляд, є варіант реставрації солодового цеху з пристосуванням під музей пивоваріння».
Поєднати музей та заклад громадського харчування пропонує Володимир Гайдар:
«Виходячи з історичної функції, архітектурно-планувальної структури, характеру фасадів та місця розташування споруди найоптимальнішою функцією може бути громадське харчування – міні-броварня з баром. Очевидно, мусить бути присутньою музеєфікація окремих автентичних елементів первинного виробництва та максимальне збереження зовнішніх огороджуючих конструкцій з відтворенням втрачених автентичних елементів».
Рік заснування: 1926
Де: вулиця Незалежності
Історія
«Історія фабрики починається в 1903 році. В місті жив поляк-кондитер Владислав Кровицький, який відкрив кав’ярню на теперішній вулиці Незалежності, в будинку під колонами, де зараз кафе «Street Coffee». Справи в пана Кровицького йшли добре, він розширив виробництво в підвалі будинку по Незалежності, 4 і відкрив свою кондитерську з пунктом продажу на першому поверсі цієї кам’яниці. В 1925 році у дворі цієї ж кам’яниці кондитер розпочинає будівництво фабричного корпусу для своєї фабрики шоколаду. Вже за рік, у 1926 році фабрику відкрили», – каже Михайло Головатий.
Фабрика пропрацювала до 1930 року. Проблеми в економіці Західної Європи відбилися на ній – впав рівень виробництва і Кровицькому довелося продати підприємство.
«На початку 30-х років на базі фабрики створили акціонерне товариство. Після 1934 року керівницею підприємства згадується дружина одного з місцевих адвокатів, а фірма одержує назву «Локарна» за найменуванням італійського міста відомого своїм шоколадом», – продовжує краєзнавець.
У 70-их роках фабрика припинила виробництво в центрі міста і підприємство переїхало на теперішню територію ПАТ «Ласощі».
Архітектура
Споруда фабрики належить до архітектури міжвоєнного періоду та поєднує декілька стильових ознак.
«Будинок належить модерністичній архітектурі міжвоєнного періоду, яку несправедливо обійшли увагою дослідники Івано-Франківської архітектури. За стильовими ознаками поєднує пуризм функціоналізму з елементами модерністичної стилізації архітектурних деталей попередніх історичних епох», – акцентує архітектор.
В контексті міста
Фабрика знаходиться в межах історико-архітектурної заповідної території, в межах історичного ареалу та проектованої комплексної охоронної зони пам’яток. Має перспективне розташування.
«Об’єкт цінний і можливістю облаштування та інтегрування до активного міського життя існуючого внутрідворового простору. Цей унікальний ресурс центральної частини міста на даний час фактично є невикористовуваним. Такі камерні середовищні простори можуть суттєво доповнити і розширити потенціал центру міста. Вони принципово відрізняються від діючих відкритих громадських просторів, що використовуються у більшій мірі, як транзитно-прогулянкові, або відкриті простори масового перебування. Розвиваючи внутрішньо дворові локації, таким чином активуються і поперечні зв’язки. У данному випадку між вулицями Січових Стрільців та вулиці Незалежності (пішохідною зоною)», – розповідає Володимир Гайдар.
Друге дихання
«От де реально в Івано-Франківську пасує влаштувати громадський заклад під назвою «Фабрика», так це на місці та в приміщеннях колишньої фабрики шоколаду і десертних цукрів. І не потрібно імітувати пропорції приміщень, композиції та розміри віконних переплетень, деталі фасадного опорядження.
Музей шоколаду і цукру, простір для кондитерських майстер-класів, заклади громадського харчування (кав’ярні, цукерні, шоколадні, цукеркові, карамельні та ін.) – це, мабуть, надто малий перелік громадських закладів, що мали б стати туристичним магнітом та й культовим місцем для містян в центральній частині міста», - ділиться міркуваннями Гайдар.
В свою чергу Лариса Поліщук говорить про перспективи створення на базі фабрики тематичного двору:
«Для майбутніх пропозицій пристосування необхідно будівлю розглядати у контексті кварталу в межах вулиць Незалежності, Шашкевича, Січових стрільців, Вітовського. Тобто у контексті реконструкції та модернізації кварталу з розмежуванням функцій, можливим винесенням окремих функцій, створенням рекреаційного внутрішньоквартального простору, наприклад, тематичні двори».
Рік заснування: 1902
Де: вулиця Ленкавського
Історія
«Містам давно був потрібен світильний газ для того, щоб освітити вулиці, а також частково для опалення. І перший газозавод в місті був запущений у 1876 році. Будувався він три роки за проектом німецького інженера, а розміщувався на місці торгового центру на нинішній вулиці Дністровській, яка, до слова, в австрійський та польський період називалась Газовою», – розповідає про появу газового підприємства на теренах міста Михайло Головатий.
З часом завод опинився в центрі міста і його вирішили перенести на теперішню вулицю Ленкавського, де місто мало свою земельну ділянку. 1902 році був побудований адміністративний будинок, який сьогодні входить в комплекс будівель «Івано-Франківськгаз». Того ж року був збудований великий заводський корпус, який теж зберігся, проте втратив свої характерні риси.
Новозбудований завод був набагато потужнішим за попередній і став приводом для гордощів галичан.
«Якщо старий завод давав на рік 50 тисяч кубометрів газу, то новий 600 тисяч кубометрів. І своїй рекламі завод писав, що за потреби мають змогу збільшити виробництво в чотири рази, але такої потреби того часу не було. Місто гонорувалось тим, що воно впорядковане не гірше за Львів, столицю намісництва, та Краків. 1903 році магістрат урочисто повідомляє, що в Станиславів є єдиним містом Галичини, в якому освітлення здійснюється виключно гасом, в той час, як в інших містах газове освітлення було лише частковим», – каже краєзнавець.
Архітектура
На території заводу збереглися три споруди і всі вони мають архітектурно-історичну цінність.
«Адміністративний корпус побудований у 1902 році і є триповерховим з напівпідвалом. Спершу з’явилися два поверхи, третій поверх добудований під час реконструкції в радянський час. Автентична частина будинку належить ранній стадії розвитку станіславівської сецесії і є взірцем тогочасної адміністративної споруди промислового підприємства Івано-Франківська.
Також на території зберігся виробничий корпус, який за стильовими ознаками раціоналістичний та протосецесійний. Серед збережених споруд складський будинок – двоповерхова споруда прямокутної форми з фасадом з чітко окресленою лінією рівнів, оздоблений пілястрами», – зазначає Лариса Поліщук.
В контексті міста
«Унікальна, збережена у майже автентичному стані від періоду спорудження, будівля промислової архітектури австрійського періоду, періоду активної розбудови промисловості міста.
Розташований об’єкт на перспективній хордовій транспортній вулиці та між двома променевими вулицями, що виходять на загальноміську об’їздну магістраль.
Будівлі заводу мають знайти своє належне місце в історико-архітектурному опорному плані міста, як пам'ятка архітектури місцевого значення з відповідною охоронною зоною», – говорить Володимир Гайдар.
Рік заснування: 1888
Де: вулиця Ленкавського
Історія
«Шкірфірма заснована у 1888 році євреєм Яковом Маргошесом. До 1939 року була найбільшим підприємством легкої промисловості на Галичині. Підприємство починало свою роботу з 20 працівників, а в 1939 році на фірмі працювало вже 300 осіб», – розповідає Головатий.
Триповерховий корпус споруджений у 1927 році за проектом німецьких інженерів. Того ж року на заводі збудували власну електростанцію.
Завод випускав звичайну шкіру та матеріали для взуттєвих підошв. Свою продукцію експортував до великих польських міст і давав неабиякий прибуток власникам. Маргошес одним із перших в місті купив автомобіль, подейкували, що з приходом радянських військ єврей тікав із міста на власному літаку. Легенду спростовують історики – Маргошес помер за два тижні до появи радянської армії і похований на Личаківському кладовищі. Після смерті засновника фірма продовжила працювати.
«У 1949 році за радянських часів фірму перетворили на шкірно-взуттєвий завод. Саме в той час, в період 50-60-их років з’являються більшість будівель комплексу. Сама фірма «Плай» утворилася при переході на приватну власність, і займала лише частину корпусів», – зазначає краєзнавець.
Архітектура
Теперішній комплекс фабрики складається з 10 споруд, побудованих у різні періоди, кожен з яких має свою історико-архітектурну цінність.
«Трьохповерховий цегляний промисловий будинок 1927 року – модерністичний, біля нього – адміністративний – у стилі ретроспективізму, також міжвоєнного періоду.
Споруди малоцінні або дисгармонійні можна визначити під час натурного обстеження, архітектурно-реставраційних досліджень. Цінними також є інженерні споруди, такі як труба чи ангар», - розповідає Лариса Поліщук.
В контексті міста
«Цінність території колишньої «шкірфірми» полягає у її значній площі та особливому місці її розташування. З одного боку, територія безпосередньо межує з існуючою активною транспортною магістраллю, що є внутрішньою об’їзною міста, з того ж боку абсолютна близькість до річки Бистриці Солотвинської. З іншого боку, територія межує з найбільшою рекреаційною територією міста – міським озером та парком, що є в свою чергу в межах пішохідної доступності до центру міста», – каже Володимир Гайдар.
Друге дихання
Музеєм сучасного мистецтва бачить нове життя шкірфірми архітекторка Лариса Поліщук.
«Це дуже привабливий об’єкт для створення, наприклад, музею сучасного мистецтва та іншими функціями, які б приваблювали молодь і не тільки. Щось на зразок Краківського Mocaka, який функціонує як відділ історичного музею Шиндлера в корпусах колишньої фабрики Шиндлера», – каже експерт.
Багатофункціональніше дивляться на територію Шкірфірми Маргошеса в Департаменті містобудування та архітектури.
«Найцікавішими та найефективнішими з точки зору міського планування, функціями, що можуть бути присутніми в перспективі на даній території є багатофункційний громадський центр з розвинутою експо-зоною, територією для коворкінгу, рекреаційно-відпочинковою та спортивно-оздоровчою функціональними зонами.
Територію гаражних товариств, що частково входять до території колишнього виробництва, доцільно використати для спорудження багатоповерхових паркінгів з відповідним транспортним обслуговуванням.
Цікавим може бути влаштування пішохідного бульвару сполученням від існуючої території озера, через територію багатофункційного громадського центру, з виходом до рекреаційної зони басейну річки. Концептуально вказані ідеї є вже відображені у проекті відкоригованого генерального плану міста. Після його затвердження необхідне подальше скрупульозне опрацювання території у детальному плані з відповідним обґрунтуванням прийнятих рішень та широким їх обговоренням у фахових колах та з мешканцями міста», – розповідає Володимир Гайдар.
Найсерйознішим ризиком при здійсненні ревіталізації вказаної території, кажуть експерти, є висока ступінь шкідливості виробництва та ймовірність зараження грунтів, матеріалів конструкцій споруд. Проте це питання потребує додаткового вивчення та ряду експертиз.
Рік заснування: 1878
Де: вулиця Княгинин
Історія
Одним із найстаріших промислових об’єктів міста вважається спиртзавод. Підприємство засноване у 1878 році.
«Ми звикли вважати, що засновником спиртзаводу є Філіп Ліберман, проте все ж першим власником підприємства був Мендель Вайнгартен. Саме він побудував перший корпус і називалося підприємство фабрикою спиртів і пресованих дріжджів. Побудований ним корпус в 1902 році зберігся і до нині.
Засновник фабрики чи то помер, чи розійшовся з дружиною Бебеттою і вона вийшла заміж вдруге за відомого Філіпа Лібермана, а у посах принесла йому цілий завод, щоправда, не дуже великий, всього 20 працюючих», – каже краєзнавець.
Справи у заводу йшли добре. Підприємство посідало друге місце в Польщі за обсягом виробництва, а Ліберман став одним із перших мільйонерів у місті.
Архітектура
«Це унікальний для міста архітектурно-містобудівний комплекс зі значною кількістю різночасових будівель адміністративного та виробничого призначення, а також цінного інженерного обладнання, – говорить архітектора. – Серед корпусів є будинки, які беззаперечно є цінною забудовою і потребують внесення їх до реєстру об’єктів культурної спадщини. Серед них модерністичний корпус біля головної брами, який поєднує функціоналізм, стрімлайн, ар деко, адміністративний будинок у стилі ретроспективізму, виробничі будинки з червоної цегли, які можна трактувати, як «неоцегляний стиль», раціоналістичний ранньосецесійний промисловий будинок 1902 року».
В контексті міста
Завод знаходиться у межах сельбищної зони – зони в межах території з житловою забудовою. В Департаменті архітектури і містобудування вже давно думають про необхідність винесення промислових об’єктів з цієї території до Хриплинської промислової зони.
«Проблема існування в межах сельбищної території об’єктів промислового та комунально-складського призначення безпосередньо стосується району «Княгинин». Ряд підприємств, розташованих на даній території, передбачені для винесення ще чинним генеральним планом міста. Підчас збору пропозицій, щодо коригування генерального плану, інформацію про наміри щодо припинення подальшого використання вказаних територій як промислових, чи комунально-складських подали ряд підприємств, серед яких – Івано-Франківський спиртзавод. Для формування перспектив розвитку території необхідно розглядати не кожне окреме підприємство, а можливість переформатування території комунально-промислової зони в цілому з врахуванням можливості ліквідації недіючих та перенесення «живих» підприємств в комплексну промислову зону міста - Хриплинський промвузол.», - говорить Володимир Гайдар.
Друге дихання
Проектна організація ДІПМ «Містопроект», котра займалася проектом коригування генплану міста, серйозно попрацювала над подальшою долею використання території спиртзаводу і пропонує створення там паркінгу, житлового кварталу та об’єктів соціальної інфраструктури.
«При пропонованому перенесенні підприємств важливо врахувати охоронну зону залізниці, в якій доцільно залишити смугу для об’єктів комунального господарства та влаштування в ній багатоповерхових паркінгів.
З боку вулиці Надрічної необхідно передбачити об'єкти громадського обслуговування, а в середині новоствореного житлового кварталу – об'єкти соціальної інфраструктури. Такі концептуальні рішення є передбачені у відкоригованому генеральному плані.
Для забезпечення комфортного функціонування при такій концепції розвитку району, в генплані передбачено відповідні транспортно-пішохідні зв'язки, включно з запланованим новим мостом через річку зі сполученням з вулицею Хіміків в районі Пасічна, зв'язком через вулицю Галицьку до вулиці Довгої, та інші локальні транспортно-пішохідні перетворення.
Район може стати яскравим прикладом взаємної інтеграції історичної та сучасної архітектури житлового району з повним комплексом об'єктів обслуговування, зі сформованою мережею громадських просторів різної форми та змісту використання», – розповідає Гайдар.
Лариса Поліщук наголошує на необхідності збереження обладнання заводу та пропонує створення на його базі музею:
«Мені територія і споруди підприємства найбільше асоціюються з можливістю пристосування під багатофункціональний комплекс з музеєм технічної історії міста і збереженням всього інженерного обладнання».
Рік заснування: 1957
Де: вулиця Сахарова
Історія
«Завод створений на базі трьох давніх підприємств – фірми поляка Яворського "Край" утвореної у 1905 році, фірми чеха Вацлава Майєра "Вагомеханічної" 1914 року і фірма чеха Франца Веселого "Леварня заліза" 1920 року», – розповідає Михайло Головатий.
Власником підприємства «Край» перші п’ять років значився підприємець Льове, а в 1910 році завод за невідомих обставин переходить до Яворського. «Край» знаходився на розі теперішніх вулиць Січових Стрільців-Мельника на місці новозбудованого багатоповерхового будинку фірми «Екстім».
На вулиці Коновальця, 45 знаходилося підприємство Майєра, яке випускало ваги.
«Випускаємо ваги від аптечних до вагонних», - йшлося в тогочасній рекламі підприємства.
На іншій стороні вулиці, де зараз стоїть багатоповерхівка, було підприємство Францішика Веселого.
В радянський період було об’єднано підприємства Майєра та Веселого, а фірма «Край» продовжувала працювати окремо. Проте вже у 1957 році всі три підприємства утворили завод «Станіславприлад». Того ж року розпочалася активна розбудова заводу з вулиці Сахарова».
Архітектура
Хоч перших корпусів заводів не збереглося і більшість споруд теперішнього заводу збудовані після 1957 року вони теж мають цінність і потребують збереження. «Радянська промислова архітектура також має історико-архітектурну цінність», – каже Лариса Поліщук.
В контексті міста
Заснований колись на окраїні міста, один з найбільших промислових об’єктів радянської доби, сьогодні опинився в його сучасному центрі. Проте це не недолік, а суттєва в перспективі перевага.
«Значимість місця полягає у безпосередньому наближенні об’єкту до території «третього центру міста», яким є територія, обмежена житловою забудовою вулиці Незалежності, Івано-Франківським академічним музично-драматичним театром,комплексом готелю «Надія» разом з Меморіальним сквером.
Територія центру радянського періоду ще не досягла своєї максимальної активності використання і є потенційно одною з найперспективніших територій для розвитку пішохідної зони центру. Наскільки ефективним може бути цей розвиток великою мірою залежить і від способу використання території та споруд підприємства», – розповідає Володимир Гайдар.
Друге дихання
Що ж можна робити з територією і спорудами заводу, кажуть експерти, в першу чергу залежить від того, як і якими потужностями працюватиме надалі ВАТ «Промприлад».
«Значне в містобудівному сенсі розташування, ще частково діючого, заводу вимагає, як мінімум, обережного та скрупульозного підходу до подальшого використання його території та споруд. Для прийняття оптимальних рішень необхідний ґрунтовний містобудівний аналіз в системі загальноміського центру», – наголошує Гайдар.
У проектних змінах до Генплану міста територію заводу запропоновано розподілити на три функціональні зони – громадська зона з переважаючою освітньою функцією, житлово-громадська та озеленена територія з пішохідною зоною – алея, що повинна сполучити територію Університету імені Данила Галицького та територію існуючої зеленої зони загального користування – Меморіальний сквер.
Заводські будівлі експерти пропонують реконструювати під сучасне та модне житло – лофти.
«Переважаюча більшість споруд, які, на перший погляд, за характером архітектури є суто промисловим функціоналізмом, можуть бути вдало реконструйовані з пристосуванням до нових функцій. Тут можуть бути влаштовані, як просторі експозиційні зали, навчальні аудиторії, так і влаштовані приміщення житлових квартир так звані лофти», – каже архітектор.
Джерело: UFRA
