Цього липня двоє молодих українських письменників проживають у Івано-Франківську в рамках резиденції «Станіславський феномен». З огляду на те, що цей термін досяг свого екватору, ми говоримо сьогодні з однією з учасників – криворізькою письменницею Іриною Роік.
– Ірино, розкажіть трохи про себе для наших читачів.
І.Р.: Розказувати про себе, насправді, довго, адже я, як і кожна жінка, бажаю виставити себе в найкращому світлі, але буду говорити лише чому я тут. Власне, я студентка, маю диплом, але буду вступати ще на 5-ий курс. Працюю на регіональному телебаченні, займаюся авторською програмою. І, власне, пишу. Ще я громадський діяч, входжу до ради засновників «Об’єднання відповідальних громадян», яке займається тим, що намагається покращити життя у нашому, не такому простому місті.
Тут я знаходжуся, бо я пишу прозу останній час, роки два. Так сталося, напевно, що потрібно переходити на якийсь інший рівень, ніж я перебуваю у своєму місті, де ми влаштовуємо квартирники, літературними, на яких мене можна почути. І зараз вже, очевидно, прийшов той час, коли з цього формату треба виходити. Я вважаю, що це такий своєрідний знак. Добре, що такий знак стався, що я його побачила, відчула і тепер тут.
– Ти вже понад два тижні перебуваєш у Франківську. Що найбільше запам’яталося на цій резиденції?
І.Р.: Поки що найбільшим враженням, як би це дивно не звучало, – є поїздка в Брустури, тому що я завжди мріяла побувати у такому гірському селі і трошки пожити подалі від людей. І от ця мрія здійснилася. А взагалі враження дуже хороші від Івано-Франківська, від людей, які тут живуть. В принципі, такі ж люди живуть і в інших містах, але мені подобається та щирість і відкритість, якою сповнена атмосфера цього міста. Також дуже цікавими є зустрічі, які в нас заплановані в програмі: з Іздриком, Тарасом Прохаськом, Юрієм Андруховичем.
Власне, всі вони є моїми кумирами в літературі, людьми, яких я намагаюся не наслідувати, але якими захоплююся. Дуже багато відбувається і позапланових зустрічей і це теж є своєрідною прикрасою цієї резиденції, тому що все, що відбувається з нами раптово, набуває більш вагомого значення. Гарно ще те, що я змогла тут побачити своїх друзів, яких я вже давно не бачила, і тепер змогла зустрітися.
– Зустріч з ким найбільше тобі запам’яталася або вразила?
І.Р.: Думаю, не здивую, якщо скажу, що це зустріч з Юрієм Андруховичем, тому що це та людина, яка мене вразила в літературному плані. Ми мали змогу поспілкуватися не лише про творчість чи літературу, а й про своєрідні містифікації, якими Юрій наповнює все своє життя і свою літературу. Я дуже люблю людей, які намагаються ввести всіх в якусь таку оману. І не лише літературну. Я завжди сміялася з випадку з поетом Семенком, коли він розпустив чутку про власну смерть, після того, як йому зробили недоречне зауваження. Я тішилася, бо ця людина змогла обдурити багатьох і насправді всі або повірили, або на дуже короткий час зжилися з тією реальністю, яку він витворив.
Цікавою є також зустріч з Іваном Ципердюком. Людину я за творчістю мало знаю, але мені сподобалося, що в такій живій розмові спливало багато моментів ставлення Івана до літератури і бачення ним системи загалом. Я люблю ґрунтовних системних людей, які мислять не вузько, а намагаються бачити все у якомусь взаємозв’язку. Тому зустріч з ним була таким своєрідним одкровенням, від якого я довго намагалася відійти. Мені сподобався хід думок і я намагалася все це переосмислити і застосувати до реальної ситуації. І виявилося, що Іван має рацію щодо того, що нам треба робити, щоби змінювати ситуацію в літературі, і культурі загалом.
– Щось пишеться за той час, доки ти перебуваєш у Франківську?
І.Р.: Пишеться. І слава Богу, що пишеться, тому що останнім часом, у зв’язку із посиленим навчанням, з роботою, що з’явилася, зі змінами в особистому житті, то писалося дуже мало. За півроку, сором мені, я вийшло лише два оповідання. Але тут цей рекорд вже побито, бо написано вже два і в планах, як мінімум, стільки ж. Також хочу дописати повість, яку я задумала.
Мене питають чи не хочу я написати роман, але все таки підтримую думку Бредбері, що письменник-початківець не має прагнути до великих форм, доки не навчиться досконало вправлятися зі словом. От коли я відчую, що зробила все, що могла, в жанрі оповідання чи новели, тоді я перейду до роману. Пишуться всілякі віршики, але щоб виступати на криворізьких слемах, літературниках. Тому перш за все – проза, а поезія – потім.
– Чого очікуєш від тих двох тижнів, які тобі залишилося прожити в хостелі «Феномен» і взагалі на резиденції?
І.Р.: Хостел – це таке місце, де збираються дуже цікаві люди, несподівані і класні. Тому від хостелу я очікую нових знайомств. Ми вже зазнайомилися тут із поляком, швейцарцем, бразилійцем. Наразі тут живе британська журналістка Лілі Хайд і мені дуже соромно, що я не знаю англійської на тому рівні, щоби поспілкуватися і розпитати всілякі речі про журналістику, про суспільство. Тому що одна справа, коли и читаєш з книжок, газет, ресурсів, а інша – коли спілкуєшся з людиною.
Від цих двох тижнів я ще очікую вражень, 100%-их вражень, тому що вони визначають мою творчість. Можливо, тому мені в Кривому Розі і не писалося, бо не було свіжих емоцій, хоча теж сказати так не можна, бо кожен день робочий, навчальний – вони дарують щось нове. Але це була якась своєрідна рутина, з якої потрібно було виїхати. Якраз настав час це зробити – трапилася відпустка, трапилася резиденція – і я повернуся натхненна всіма цими подіями, які трапилися зі мною за місяць і буду писати те, що приходить в голову тут. І ще я очікую на кілька зустрічей, де буде багато інформації і просто приємне спілкування.
– Така резиденція відбудеться вчетверте восени цього року. Що би Ти хотіла сказати тим молодим письменникам, котрі вагаються з поданням заяки на неї?
І.Р.: Їм, напевно, хотілося б сказати: не бійтеся, тут судять по тому не ким Ви не, а що Ви пишете. Кожна людина повинна відчути, коли їй варто подаватися, коли – ні. Моє своєрідне побажання: насолоджуватися тим, що тобі дається, тому що умови тут дуже класні і є велика загроза тут не писати. Але писати треба, бо місяць мине і ми всі повертаємося до тієї буденності, з якої вирвалися. Вона може бути як набридливою, так і радісною, але все одно вона – рутина. І писати в ній – важкувато.
А тут ти приїздиш до цього міста, чудесного міста з чудесними людьми, знайомишся з усіма, з пам’ятками культури, з новими точками зору. І не писати тут – неможливо, тому все це спонукає до творчості. Принаймні має спонукати. Тому я бажаю успіху і не засмучуватися, якщо Вас не виберуть. Я знаю, що резиденції ще плануються, просто треба чекати і не припиняти свої пошуки. І, звісно, не припиняти писати.
Розмову провів Роман Повзик
