Середмістя Івано-Франківська пронизане мереживом підземних ходів. Утім, точних карт та відомостей, звідки і куди вони ведуть, немає. Минулого тижня комунальники «Івано-Франківськводоекотехпрому» випадково натрапили на невідомий перехід, за яким знайшли кілька кімнат. Науковці припускають, що знайдене склепіння – 300-літньої давності, з часу будівництва Станиславівської фортеці.
Наприкінці вулиці Вірменської, поруч зі сміттєвими баками – невеличка вирва. Тут працював маленький екскаватор, комунальники копали траншеї для нового водогону, а віднайшли старі каземати. Самі того не очікуючи, потрапили в центральну частину підземного переходу, з якої розгалуження йдуть одразу в чотири напрямки. Три з них завалені, а в одному – прохід до кількох кімнат. Без допомоги пошуковців та археологів зрозуміти, куди веде таємний прохід, та усвідомити, що під ногами 300-річна історія, майже неможливо, пише Галицький кореспондент.
В основі міцних стін – кладка з великого каменю, поверх нього цегла, над головою – монументальні склепіння. Висота переходів - до 2-х метрів. Під ногами подекуди лежить цегла, так звана пальчатка. Це ручне виробництво, його використовували у ХVIII столітті, а пальчатка, бо подекуди залишилися відбитки пушок, адже тоді пресу ще не було. Вона ширша, ніж звична, і доволі міцна. Монументальне підземелля знаходиться всього за 70 сантиметрів від поверхні асфальту.
Система ходів
Кілька століть тому місто було військовою фортецею. В її основі – шість бастіонів, що були з’єднані наземними захисними укріпленнями та підземними ходами з центром під міською ратушею. Історики припускають, що підземні переходи були навколо ратуші, під нею, під палацом Потоцьких, Тринітарським монастирем, навколо Колегіати та навколо собору Воскресіння. Саме на тому місці колись був старий палац засновників міста.
На місці сучасної розкопки колись був Тринітарський монастир. Тринітарії – це католицький жебракуючий монаший орден, одне із розгалужень ордену називали «босими».
«Його монахи займалися викупом християнських в’язнів із турецької неволі та місіонерською діяльністю, – розповідає керівник «Зводу пам’яток» у Івано-Франківській області Зеновій Федунків. – У 1691 році на цьому місці було побудовано дерев’яний кляштор, а у 1718 році почали зводити мурований монастир».
На карті з 1792 року саме на цьому місці показано обитель з господарськими будівлями. У 1783 році монастир закрили, а через три роки австрійці перетворили монаші келії у каземати, пізніше зробили там суд. Під час Мармулядової пожежі костел згорів та розвалився, але підземні камери збереглися донині. При виході навіть збереглися місця, де кріпили важкі металеві двері, за здогадами істориків, це були ґрати.
Частина споруди монастиря також вижила. Це будинок поруч, він виходить на вулицю Шпитальну, її давність підтверджують стіни завширшки півтора метра та арка з цегляної кладки над головою. Перехожий може і сьогодні зайти всередину та відчути дух середньовіччя.
Пошуковці мають свідчення того, що в цих австрійських казематах утримували лідерів опришківського руху. «Саме в цих приміщеннях перебували лідери національно-визвольного руху опришків. Можливо, тут утримували їхнього лідера Василя Баюрака, і саме з цих казематів його вели на страту до міської ратуші, бо у самій ратуші ув’язнених почали утримувати лише з середини ХІХ століття», – припускає член правління товариства «Меморіал» Василь Тимків.
А ще історик має свідчення, що радянська влада також використовувала підземні камери. Бо існують спогади, які доводять, що там перебували в’язні системи. До однієї з таких кімнат у 1939 році зігнали сотню чоловік, і енкаведист з порога розстрілював усіх, хто перебував усередині. До того ж, на стінах підземелля збереглися надписи ув’язнених.
Знахідки пішли у землю
На відміну від сучасних іванофранківців, для довгожителів та істориків ще одне місто під ногами не стало сенсацією. 81-річний Іван Павликівський пригадує, що вперше таємне стало явним три десятки років тому. Тоді поблизу теперішньої розкопки зводили головну адміністративну будівлю Прикарпаття, так званий «білий дім».
«Коли починали будувати обласну раду, то там відкрилося дуже багато всяких склепінь, півходів, рукавів, арок та переходів, які розгалужувалися у різні сторони. І все це трактори розрівнювали, зробили кар’єр для фундаменту, а потім все прикопали землею», – пригадує пошуковець товариства «Меморіал». Павликівський був очевидцем подій півстолітньої давності і шкодує про те, що підмурівки давньої фортеці зруйнували, колись на тому місці був один з шести бастіонів. Про славну історію не дбали, таємні кімнати та ходи просто зрівняли з землею.
Востаннє у відкопаному підземеллі побували десь у 70-х роках минулого століття. Бо в одній з кімнаток під стелею прокладено радянський водопровід. Металевим дротом водогін кріпився до стелі, знизу його страхувала підмурована опора. Щоправда, з роками вона розсипалася, залишилася лише частина, що висить у повітрі.
Келії-каземати відкопали, за можливості їх дослідять, і нічого іншого, як засипати заново муровані катакомби, не придумали. Аби проводити капітальні розкопки та досліджувати підземну історію Станиславова–Івано-Франківська, бракує грошей.
