При захопленні в полон він отримав низку поранень, а після звільнення майже відразу ж освідчився коханій.
Журналісти сайту 24 каналу поговорили із наймолодшим звільненим полоненим моряком Андрієм Ейдером.
В ексклюзивному інтерв'ю військовий розповів про перебування в російському полоні, особливе ставлення російських тюремників до незаконно заґратованих моряків і провокації інших в'язнів. А також про те, як саме наші військові виражали стійку позицію в неволі та що їх підтримувало найбільше.
Про перші години полону, "люкс"-камеру та особливе ставлення до українських моряків
Як ставились росіяни до вас у перші години незаконного затримання?
Мене поранили в стегно, колінний суглоб та кисть при затриманні. Я прийшов до тями вже у лікарні тюремного закладу. Того ж дня зробили операцію. Лікарі деколи не хотіли використовувати стерильні рукавиці, проте я цього не дозволяв. Довідку про стан здоров'я вибивав з великою бійкою.
Коли ж перевели до московського СІЗО "Лефортово", деякі тюремники до мене ставились із розумінням, інші – з ворожнечею та осудом. Вони не мають права зрівнювати українського військового з російським порушником закону. Ставлення іноді було як до якихось наркоманів. Як можна військового утримувати поруч з наркоманом?
У яких умовах утримували?
Я перебував у камері два на чотири метри. Вона була повністю заставлена й дуже тісна: коли хтось хоче пройти, іншій людині треба присісти. Хоч в камері було двоє, проте чомусь поставили одне ліжко, якщо цю залізну конструкцію можна так назвати. Я був у камері з ремонтом, холодильником, телевізором та теплою водою.
Найгірше, що санвузол не був відокремлений навіть занавіскою, а лише відгороджений ширмою висотою по грудну клітку з одного боку, а з іншого були двері, через які постійно заглядали тюремники. Ця зона повністю під камерою. Я вважаю, що треба банально причіпити занавіску, бо це порушує людську гідність. Кожна людина має право хоч інколи не бути під цілодобовим наглядом.
Андрію, чи було, так би мовити, особливим ставлення російських тюремників до військовополонених українських моряків?
Коли я перебував у "Матроській тиші" в СІЗО-лікарні, ставлення людей було різним. Дехто був налаштований з розумінням, інші – вороже. Їм навіть міг не подобатись вираз обличчя... В СІЗО "Лефортово" переважно ставились з, так би мовити, повагою, постійно називали на ви, декого – навіть на ім'я та по батькові. Згодом у "Лефортово" було настільки добре, наскільки могло бути згідно із законом, який деколи хоч якось працює у тій країні.
Про провокації російських в'язнів та гімн України
Чи перетинались у "Лефортово" з іншими нашими військовополоненими моряками?
В самому СІЗО – ні. Ми перекидались кількома фразами лише на суді. А коли нас везли на судові засідання щодо апеляцій, тоді мали змогу спілкуватись і в автозаках. Нас намагались посадити окремо, але ми завжди вимагали, аби посадили разом. Співали Державний гімн та українські пісні, висловлювали свою позицію, як лише могли. Доводили, що ми – військові, а не якісь порушники. Були дуже гучними, бо бачились дуже рідко.
Як ставились до вас російські в'язні з огляду на вашу національну приналежність та переконання?
Були провокації щодо Криму, війни та в цілому російського втручання в Україну. Я намагався ніяк не відповідати. Бо який сенс говорити з людьми, якщо з ними неможлива конструктивна розмова?
Проте бувало, коли я одному хлопцеві давав цигарки лише за умови, якщо він визнає: Крим – це Україна. І щоразу він це визнавав!..
Про дзвінок до рідних та листи підтримки
Чому надсилати листи полоненим – дійсно необхідно?
Листи – це слова поваги, розуміння та подяки. Які б не були слова, це підтримка. Може бути, що школяр просто описує, скільки завтра в нього буде уроків, що він сьогодні поїв, але дуже цікаво це почитати. Коли читаєш, відволікаєшся, не думаєш про ув'язнення. Приємно отримувати також листівки з якимось краєвидами чи визначними місцями: їх можна прилаштувати, аби вони хоч якось відволікали і робили камеру гарною. Якщо так можна висловитись.
Що вас підтримувало найбільше?
Окрім чималої кількості листів з України, багато надійшло з Канади, США, Німеччини, Франції, навіть Китаю! Мене підтримували українці з різних куточків світу. Писали листи й росіяни, які розуміли, що ми – не порушники, а військові, які виконували свій обов'язок. Усі листи надходили з великим запізненням. Листи з новорічними привітаннями я отримав аж у серпні.
Але не листами єдиними. Російський активіст Костянтин Котов щомісяця відправляв нам їжу, одяг та все необхідне. Ця людина має свою точку зору і не боїться її показувати, за це його і затримали й ув'язнили на чотири роки. Я не погоджуюсь з цим, бо кожна людина має мати право висловлювати свою думку, аби світ знав, що відбувається. Дуже вдячний йому на іншим людям, які допомагали.
Консули та адвокати робили все можливе, аби швидше нас визволити з полону. Це дуже підтримувало мене. Було б добре, якби на їхні законні вимоги реагували російські тюремники. Але цього довго просто не було...
А як щодо спілкування з рідними?
О, це окрема історія! Окрім листів, мене підтримували люди, які приходили на суд, і ті, які на мене чекали вдома. За весь час лише раз вдалося поговорити телефоном десять хвилин з рідними. Через півроку після початку полону. Не знаю, як вдалося цього домогтися. Напевне, завдяки зусиллям захисників. Також декількома фразами з мамою в суді перекинувся, на цьому все скінчилось. Я жив думкою, що побачусь із рідними. Це нарешті сталося.
Про перші думки на волі, адаптацію та справу всього життя
Які були перші думки після виходу з літака в Борисполі?
Перші думки були про родину. А на другому плані – хотілося просто піти до "Макдональдсу", поїсти фастфуд.
Наскільки вам наразі психологічно вдалось адаптуватись до волі?
Здається, повністю.
Як проходила реабілітація в госпіталі?
Весь день по лікарях проходив обстеження. Допомагали як могли, аби забрати біль після цього всього.
Якою справою ви надалі хочете займатись?
Після повернення в Одесу планую вивчитись на офіцера військово-морських сил.
Отже, усупереч всьому, ця професія – ваше покликання?
Так. Майже кожен одесит хоче бути моряком, це всім відомий факт. Якщо ти вже будеш моряком, то чому бути цивільним, якщо можеш втілити мрію і водночас захищати свою країну? От улітку 2018-го я закінчив свій ліцей і підписав контракт. Пішов і зрозумів, що це моє...
Цей обмін – історична подія для українців, з російського полону вдалося забрати навіть тих, хто через величезні терміни ув'язнення переважно через громадянську позицію міг просто не дожити до свого звільнення. Чи можна вважати цей обмін одним з елементів припинення російсько-української війни на Донбасі?
Обмін – це насамперед повернення людей додому. Війна – дуже важке питання, я можу казати лише щодо обміну. Він має бути, аби рідні побачили близьких. Як і до чого він призведе, я не можу знати.
У госпіталі мене відвідали п'ятий та нинішній президенти України. Обох я запросив на своє весілля. Не розумію довкола цього провокацій. Як і не дуже розумію двобокого ставлення до нашого звільнення. На бруд намагаюсь просто не реагувати.
Знаєте, що зараз важливо? І далі підтримувати людей, які незаконо перебувають за російськими ґратами за надуманими звинуваченнями, бо їм це дуже потрібно.
