Строковики російської армії не витримують психологічного навантаження. Деякі з них калічаться власноруч, щоб втекти, інші – запивають страшні спогади алкоголем і розуміють, що ця війна залишиться в їхній пам’яті на все життя.
«Эти твари еб*ные съеб*ись. Один специально себе ногу сломал. Другой сказал, что контузило его, и он забыл маму-папу», – не приховує своєї люті юнак, який виявився не таким «кмітливим» як його колеги.
Та їхні рідні не готові усвідомити безглуздя самої «спецоперації», а тільки засмучені її провалом і звинувачують у всьому НАТО.
Інший вояка, на аргумент дружини, що її родич був 2 роки строковиком у Грозному, відповідає: «Да там (в Грозном) меньше было. За это время (за місяць війни) как за 3 года все произошло. Поверь…. Потому что не ожидали такого просто…»
Мабуть, очікували на зустріч з квітами? Але українська реальність дещо відрізняється від кадрів пропаганди у росЗМІ.
