Зазвичай учасники програми Work and Travel їдуть до США більше через подорожі. Побачити на власні очі картинки з інтернету, місця з відомих фільмів, а то й улюблених кінозірок. Студент може подорожувати не лише після закінчення контракту, а й упродовж роботи.
Щоб хоч якось розбавити будні й рутину, пише Репортер.
Купа води і мокрий Клівленд
Перша велика мандрівка в США трапилася лише після місяця майже щоденного прибирання в готелі. Випадково познайомився у супермаркеті з українцями, поїхали разом на Ніагару. А там, як виявилося, крім води, купа інших розваг: печера, величезний акваріум, кінотеатр, старий форт. Та все ж найкрутішим був таки корабель, який возить довкола водоспадів. Аби хоча б щось залишилось сухим, безкоштовно дають синій дощовик. Хто сідає з боку Канади, одягають червоні.
Та за три хвилини мокрим було геть усе. Через сильний вітер дощовик не рятував. Та й якось було все одно. Бо бачиш справді чудо природи, де щосекунди спадає 3160 тонн води.
Ніагара дала зрозуміти: хлопче, ти в Америці, не зациклюйся на роботі та грошах, побач бодай щось. Тож через тиждень уже були з подругою Віолеттою в Клівленді. Місто найкращої баскетбольної команди світу – 50 хвилин їзди від нашого Сандаскі.
Вперше в житті спробували автостоп. Великий палець уверх, траса і через чотири хвилини зупинився чорний джип. За кермом був 23-річний Макс із рудою бородою. Перш за все, його зацікавило, звідки ми. «Ukraine» – і тут же посмішка на всі 32. Виявилося, його мама народилася в Україні, він має тут родичів. Знає слово «молоко» і пісню «Многая літа». Мріє вільно говорити українською.
Макс привіз нас у центр Клівленда, підписався в інстаграмі та пообіцяв ще раз зустрітися. Але більше ми не бачились.
Це було перше місто в житті з височезними хмарочосами та американською атмосферою, як у фільмах. Під вечір почалася злива, про неї раніше повідомляли на телефон. Негоду перечекали в торговому центрі.
Оскільки паспорт забув у готелі, то ні на потяг, ні на автобус квитка не продали. Треба знову ловити машину, а для цього вибиратися на околицю, а там знову злива і шалений трафік на автобані…
Йшли узбіччям швидкісної траси, де ніхто, звісно, зупинятися не думав. Півгодини, година, півтори. Разів п’ять грубо порушили правила, перейшовши з однієї траси на іншу (усі свідомі люди вважають це божевіллям). І тут, як очікувалося, приїжджає поліція.
Відчуття – все: штраф, звільнення з роботи, депортація. Сідаємо в машину. Звідки, що робимо в США, як опинилися на трасі? Кажуть, не переживайте, все окей. Фух!
Привезли у відділок, замовили таксі, яке обійшлося на двох у 133 долари – зекономити таки не вийшло.
На роботу пішов через сім годин, пригоду в голові прокручував не менше доби.
Адреналін і Бостон проти Трампа
Наступне «абстрагування від роботи» було через три тижні. Поїхали в один із найкрутіших парків атракціонів – Cedar Point. Масштаби вразили. Височезні широкі конструкції, на які дивитися страшно, не те що летіти по них. Після першого атракціону кров по венах пішла швидше, захотілося ще. 10 годин пролетіли, як тамтешня найшвидша гірка Dragster, що за 3 секунди розганяється до 100 миль.
Ще місяць паузи, тупого заробляння грошей і нова подорож. Цього разу – сусідній штат Массачусетс. Добирався літаком до Бостона, звідти автобусом до Хаянніса, де жила й працювала моя подруга з Франківська Наталя. Теж по Work and Travel.
Таке якесь душевне, відпочинкове, миле пляжне містечко. Трохи нагадує Чорногорію. Тільки там море, а тут – океан!
Наступного дня чкурнули в Бостон, у передмісті якого найстаріший університет Америки – Гарвард. Територія і будівлі не сильно вразили. Так і не скажеш, що рік навчання там коштує десятки тисяч доларів.
Сам Бостон – просто надзвичайно круте місто. Сучасний центр з помпезними висотками, райони з аристократичними цегляними будинками, величезний парк із хоробрими білками. Вони не бояться підійти та навіть позують для фото.
До речі, перед входом у парк ми застали демонстрацію кількох десятків людей. В руках тримали плакати проти Трампа. Звинувачували його в расизмі. На стовпах клеїли фото з домальованими вусами, як у Гітлера, а між брів – свастика.
Організатори акції та благодійники поставили кілька наметів із їжею. Роздавали безкоштовно: від піци й спагеті до енергетичних батончиків і снеків. Смакоти набрали та й пішли – не будемо ж кричати на весь Бостон, який Трамп поганий.
Заставка Windows
Після закінчення контракту були 10-днів їзди Америкою. До відправної точки – Чикаго добиралися потягом із Клівленда. І тут зрозумів: Укрзалізниця – просто бомба. Бо потяг у Чикаго запізнився на понад п’ять годин. Тож замість ранку ми були там в обід.
Зустрілися з друзями, поїли чиказької піци, подивилися місто із 103-поверху Skydeck’у і побачили Millennium Park з Cloud Gate. На більше часу не вистачило.
Ближче до ночі ми, компанія з семи чоловік, мали вилітати до Лас-Вегаса, де була вже заброньована машина. В аеропорту сказали, що рейс відмінили – вибачаються і безкоштовно селять у готель.
Наступного дня з 21-градусного Чикаго прилетіли в 42-градусний Вегас. Місто розкоші, грошей, казино і контрастних людей. Назустріч один одному часто йдуть безхатько з собакою і ефектна пара, яка гратиме в карти всю ніч.
Там є копії Ейфелевої вежі, Статуї Свободи, єгипетського сфінкса. У місті дуже розважальний настрій, усі сміються, багато п’яних.
З Вегаса рвонули до Гранд-Каньйону. Там відчуваєш себе десь у комп’ютерній грі чи на іншій планеті. Дивишся і не розумієш: як таке могла створити природа. Хотілось загубитися у тій величі та роздивитися все-все.
Після каньйону була Підкова (Хорсшу-Бенд). Це – вигин річки Колорадо, яка зробила собі русло у формі величезної підкови. Ще одне місце з картинок в інтернеті.
Далі ми сплавлялися на байдарках чистесеньким озером Пауелл. Гребли довго, важко, сил додавала лише краса довкола. Та назад уже й це не допомогло – із середини шляху забирали рятувальники, які повважали, що нас довго немає.
Наступна локація була із заставок Windows – The Wave. Як пишуть в інтернеті, це формувалося протягом мільйонів років з піщаних дюн, поступово перетворюючись в більш тверді породи. Через вітер і дощі, які тривалий час впливали на утворення, вони набули таких форм.
То було насправді щось казкове і дуже-дуже незвичайне. На дотик – нічого особливого, звичайна скеля.
Останнім «природним» пунктом був національний парк «Йосеміті». На його території спокійно ходять ведмеді й олені. Головними хижаками є лисиці, рисі, койоти, що полюють на зайців і кролів. З усіх тварин бачили лише оленят, бо приїхали пізно ввечері.
Ніч у Сан-Франциско
Після природи поїхали в Каліфорнію. Два дні у брудному, набитому безхатьками Сан-Франциско. Дуже неохайне, але атмосферне місто. Бачили, як поліція забирала наркомана, бо в того почалася ломка.
Найвідоміше тутешнє місце – міст Golden Gate. Як не фотографуй – просто супер. А якщо в кадрі ще й птахи – бомба!
На першу ніч готель забронювати не встигли. Після двох годин пошуків припаркувалися біля якоїсь церкви. Четверо залишились спати в авто, троє пішли на лавочки. Ото спиш, усе наче нічого, тепло, свіже повітря, але заважає якийсь постійний шурхіт у кущах. Слухав-слухав, пішов дивитись і побачив там… оленя. До ранку вже не спав.
Останніми точками мандрівки були Голлівуд і Лос-Анджелес. На Алеї зірок не зустріли нікого відомого, а хотілось. Пішли на найпопулярніший пляж – Venice Beach. За три години до вильоту в Нью-Йорк скупався в океані й увесь солений відправився в «столицю світу».
Часу було катастрофічно мало – дев’ять годин, за які встиг перейти Бруклінський міст, побачити Статую Свободи і прокататися пару раз у метро. Навіть на Таймс-Сквер не зайшов…
До України вертався через Рим, у якому ще встиг погуляти завдяки 17-годинній пересадці. Додому повернувся натхненний і задоволений. А потім взнав, що МАУ забули мою валізу в Італії. Тож приїхав до Франківська, ніби зі Львова, а не з іншого континенту.
Валізу повернули через дев’ять днів.
