Туман
«Знову 20 січня 2015-го. Ранок починається з лютого обстрілу, все навколо тремтить. Буржуйка, що стоїть у підвалі, від вібрації аж стрибає біля стіни, постійно злітає димохідна труба. Пес Айк жалібно скиглить, від чого стає геть не по собі. Залпи градів розбурхують мозок, тіло переповнюється адреналіном. Навколо постійно розриваються ворожі міни, осколки свистять у повітрі, чіпляючись за споруди і транспорт, хаотично падають на землю, розігріваючи сніг. Час від часу міни лягають зовсім поруч від нас. Я відчуваю, що приходить кінець, але не знаю, з якого боку, пише Галицький кореспондент з посиланням на журнал "Місто".
Олег, виконуючий обов’язки командира, каже, що час на виїзд в аеропорт. Після прибуття в місце збору вся група вишикувалася в шеренгу по два, почався інструктаж:
«Кричать – не звертаємо уваги, вантажимо. Кидаються в глотку – не звертаємо уваги, вантажимо, у них шок після поранень. Відірвані руки, ноги – не лякаємося, вантажимо, вони живі. Здається, що «двохсотий», – вантажимо. Втратили зброю – не повертаємося, продовжуємо виконувати завдання».
Кожен розуміє, що швидше за все це дорога в один кінець. Перед очима не зникає образ донечки. Бачу її перед собою, чую її тоненький голосочок, не можу перестати думати про мою дівчинку. Ох, маленька Маргаритко, як я зараз хочу, щоб ця війна не дійшла до тебе. Нехай я не доживу до завтра, але знаю заради чого, заради кого. Я хочу, щоб ти жила на рідній землі під мирним небом. Я хочу, щоб ти жила. Я беру телефон і пишу братові повідомлення: «Брате, потурбуйся про Маргаритку».
Я закурюю цигарку, затягуюся дуже глибоко. Не знаю, що мене чекає попереду. Я просто курю і думаю про хлопців, які зараз в аеропорту поранені і беззбройні в оточенні ворога.
Десь недалеко палає пожежа, яка загравою пробивається крізь густющий туман. Туман, в який ми через хвилину підемо і більше ніколи звідтіля не повернемося…
Потім підрив. Падіння. Двоє загиблих. Я і ще один побратим вижили. Оговталися у ворожому лігві. Навколо терористи. Поки нас ніхто не помітив. Чекаємо ночі, щоб виповзти. Скажений холод. Крижаний бетон. Мої очі обпечені, в нозі, спині та голові осколки, лице залите кров’ю. Після 12 годин нестерпного болю я даю побратиму ніж і прошу мене добити, бо більше несила терпіти».
Різко все обривається. Він розплющує очі, обпалений холодним потом спогадів, та розуміє, що це знову був лише сон. Знову той самий сон. Минув уже рік після повернення з війни, а той день, коли потрапив у полон, не перестає терзати в нічних кошмарах.
Війна, бодай раз піймавши у свої грізні тенета, вже нікого не відпускає. Проте, окрім болю і трагедій, вона також породжує таланти.
Пісні, народжені в АТО
32-літньому Станіславу Паплінському, жителю Житомира, який нещодавно оселився в Івано-Франківську, не подобається, коли його називають «кіборгом», але він таки «кіборг»: під час оборони Донецького аеропорту боєць 90-го окремого аеромобільного батальйону потрапив у полон, де пробув більше півроку. Там зазирнув у вічі смерті, зраді, підлості й… почав писати вірші, за які сепаратисти його били. Звісно ж, це були вірші про війну. Та поезія така душевна і відверта, що навіть досвідчені бійці починають плакати.
Вірш «Туман», який «кіборг» присвятив своєму загиблому побратимові, івано-франківський бард Мартін Небо поклав на музику і презентував у своєму виконанні. Композиція потрапила в число найкращих на цьогорічному всеукраїнському конкурсі авторської пісні «Пісні, народжені в АТО», ставши присвятою всім загиблим на війні. Наступну композицію «ДАП» визнали присвятою воякам, які до останнього тримали оборону Донецького аеропорту.
Станіслав Паплінський і Мартін Небо утворили чудовий тандем, який згодом трансформувався в гурт «The Rockgasm». «Кіборг» каже, що саме цей музикант дивним чином відчуває глибокий біль воєнної поезії і здатен донести справжні емоції до сердець слухачів. Зараз гурт гастролює різними містами України, здебільшого виступає перед військовими та їхніми рідними й друзями, волонтерами.
Десантник
Паплінський змалечку захоплювався героями з медалями та орденами, які пройшли через гарячі точки Афганістану, Чечні, Придністров’я. Він мріяв хоч би про одну таку медаль. Зараз їх у нього аж чотири, а ще – іменна зброя.
Коли почалися воєнні дії на сході України, Станіслав одразу пішов до військкомату. Там йому запропонували служити у десантних військах. Чоловік, звісно, погодився – вважав великим щастям воювати на лінії вогню, там, де спекотно навіть за мінусової температури. «Саме на передовій ти відчуваєш власну значимість і безцінну користь, яку приносиш для земляків», – каже «кіборг».
Або воля, або смерть
Коли потрапив у полон, його постійно гамселили, імітували розстріл, усі зуби з лівого боку ротової порожнини вибили, намагалися відрізати палець, але він вчасно висмикнув руку.
На початку чи не найвиснажливішими були безглузді допити. Увімкнули відеокамеру. «Посада?» – «Водій БТР». Вимкнули відеокамеру. Побили. Увімкнули відеокамеру. «Посада?» – «Водій БТР». Вимкнули відеокамеру. Побили… І такі одноманітні допити відбувалися постійно. Вимагалася «правильна» відповідь: артилерист, кулеметник, член «Правого сектору» тощо. «А що таке для них «водій БТР»? Нецікаво ж…» – каже Станіслав Паплінський.
«Кіборг» розповідає, що серед катів були не лише донбасівці та росіяни, але й чеченці, якути, узбеки, які постійно, протягом шести з половиною місяців, ставили одне й те ж безглузде запитання: «Зачєм на мой зємля прішол?» Станіслав мовчав. І зізнається, що тепер йому за це соромно: «Треба було сказати, що прийшов, аби знищити їх усіх. Та я розумів, що відразу вб’ють, у той момент переважає інстинкт самозахисту».
Іноді бойовики «розважалися». Вночі заходили до полонених та запитували, наприклад, хто воював у Дебальцевому або в Донецькому аеропорту – зрештою, локація не мала значення. Виходили хлопці, і їх починали лупцювати.
Найдужче Станіславу Паплінському запам’ятався так званий «марш полонених». Кілька десятків українських солдатів «вивантажили» в центрі Донецька та водили вулицями міста. Розлючені жителі з несамовитими очима кидалися на полонених, обзивали, жбурляли камінням, пляшками. Увесь цей «парад» знімали місцеві та російські журналісти. «Я з гідністю йшов на війну обороняти Батьківщину, а тут така ганьба…» – замислено додає Станіслав Паплінський.
«Кіборг» зізнається, що в полоні йому траплялися й «інші» сепаратисти – ті, що відкрили очі на реалії. Вони лише іноді мали необережність обмовитися, що знають – правда не на їхньому боці, але надто пізно – дороги назад немає.
У перший місяць Станіслава Паплінського разом з іншими полоненими «оселили» в підвальному приміщенні колишньої СБУ, в архівному відділі. Спали на полицях, де свого часу зберігалася документація. Їжу, зазвичай перлову кашу, приносили двічі на день у відрі. Гречка вважалася делікатесом. Тарілки і ложки мусили самі собі добувати. Хтось знайшов у закутку якусь банку, інший змайстрував ложку з картону, або ж сухарі слугували столовими приборами.
Станіслав Паплінський каже, що полон показав істинне лице кожного. Бували випадки, коли сепаратисти давали полоненому зброю та казали – якщо застрелить свого побратима, піде першим на обмін. І були такі, що натискали на гачок. Однак виявлялося, що патронів нема. Таким чином сепаратисти влаштовували перевірку. Після цього таких бійців зневажали вороги – бо зрадники, і ненавиділи свої – бо зрадники. Зрадників утримували окремо від решти полонених – аби ті не роздерли негідників.
Усі бійці, що пережили полон, стверджують – там страх є постійно. Ти або переступаєш його і йдеш далі, або здаєшся – і страх керує тобою. Іноді страх навіть зцілює, якщо це можна так назвати. «Коли ти відчуваєш на своїй потилиці холодний дотик автомата і чуєш звук смерті – коли сепаратисти його перезаряджають, аби тебе зламати, – вмить забуваєш про фізичний біль, – розповідає Станіслав Паплінський. – Навіть перестаєш помічати, що з твоєї ноги і голови стирчать осколки».
«У полоні найдужче хотілося натовкти пику тому, хто так глупо скомандував і повів десятки солдатів просто в пащу ворога, – пригадує Станіслав. – Також хотілося суші та обійняти донечку». А ще «кіборг» мріяв про втечу і навіть ретельно спланував її, однак зв’язкові з української сторони відмовляли – остерігалися значних ризиків.
Бранець постійно жив завтрашнім днем. Можливо, завтра обміняють?.. Наступало завтра, і знову ті ж думки: можливо, завтра обміняють?.. І так півроку. Однак він жодного разу не впав духом: «Я знав, що рано чи пізно це пекло закінчиться: або волею, або смертю».
За покликом серця
Війна так і не відпустила його. Й досі, коли Станіслав відчиняє вхідні двері, спершу насторожено заглядає, чи бува немає за ними «розтяжки». Часто пильно вдивляється в зустрічних перехожих – чи це не один із сепаратистів. А про нічні жахіття годі й говорити.
Також війна скалічила Станіслава не лише морально, але й фізично: осколки в спині, дірки в кістці на нозі. Дуже дратують проблеми з пам’яттю. «Якось завів собі навіть щоденник, аби записувати справи, які треба зробити. А потім забув, де поклав той щоденник», – посміхається воїн.
До речі, «кіборг» відмовився від грошової компенсації за бойові поранення, а це близько двохсот тисяч гривень. Таку позицію воїн пояснює просто: «Я йшов захищати Батьківщину не заради грошей, а за покликом серця».
Найкраща реабілітація для Станіслава – творчість. Окрім того, що він продовжує писати пісні для свого гурту, також вчиться грати на гітарі, баяні, а ще – пише книгу власних спогадів про бої в Донецькому аеропорту та перебування в полоні.
«Кіборг» зізнається, що війна багато чого його навчила. Тепер боєць здатен моментально і побачити сутність людини, її щирість чи, навпаки, фальш. Окрім цього, війна навчила Станіслава бути патріотом, лише тепер відчуває, наскільки сильно любить Україну.
