Український військовослужбовець «Мольфар» боронив Маріуполь, дістав важке поранення, але вирвався з оточення і вижив.
НВ зустрівся із бійцем Азову, який сьогодні перебуває на лікуванні у Києві, за три місяці після евакуації. Його розповідь про себе та війну редакція публікує у формі монологу від першої особи.
Коли почалася повномасштабна війна, боєць полку Нацгвардії Азов на позивний «Мольфар» обороняв Маріуполь. 27-річний хлопець із Прикарпаття на той час уже мав за плечима 8 років служби на Донбасі. То ж у Маріуполі, який росіяни три місяці піддавали нещадному бомбардуванню, він став начальником зв’язку штабу оборони міста.
Всередині березня на одному із завдань «Мольфар» отримав важке поранення. І згодом ризикнув разом з пораненими побратимами залишити оточене місто єдиним можливим, але вкрай небезпечним шляхом — на гелікоптері. Той виліт став першою успішною операцією з вивезення українських бійців із маріупольського заводу Азовсталь.
НВ зустрівся із бійцем Азову, який сьогодні перебуває на лікуванні у Києві, за три місяці після евакуації. Його розповідь про себе та війну редакція публікує у формі монологу від першої особи.
Від Революції Гідності до війни на Донбасі
До війни [2014 року] я був студентом і брав участь в Революції Гідності. З початком революції я діяв у складі студентської Свободи. Але тоді їхня франківська філія не була такою активною, як мені хотілося. І я познайомився з хлопцями з [організації] Патріоти України, з якими відтоді співпрацював. Мені подобалась позиція організації під час самої революції і їхні активні дії. Коли почалась війна, я якраз закінчував навчання і подав документи на вступ у полк Азов. Мене дуже довго не брали, тому що не мав військового досвіду і не служив. І це затягнулось — мені сказали чекати. Після того як вже відбувся Іловайськ [оточення українських сил росіянами], було зрозуміло, що ця історія надовго. Тоді мене взяли в склад Азову, який в той час ще був батальйоном. Так я і потрапив до них разом із побратимами із Патріоти України.
Моя служба почалась в артилерії. Спочатку це був мінометний взвод, потім ми розширились до батареї, після якої вже з’явилась ствольна артилерія. До 2016 року я був в артилерійських підрозділах, а після перевівся у перший батальйон і з того часу працював у піхоті. Потім, коли друг «Редіс» [Денис Прокопенко] став командиром полку [Азов], мені запропонували зайняти посаду начальника зв’язку окремого взводу спеціального призначення. І з 2017 року я її займав.
Наш пункт постійної дислокації був у місті Маріуполь і поза ним. Але полк виконував задачі по всій лінії ООС [Операції об'єднаних сил на Донбасі, раніше АТО — антитерористична операція]. Як і великі виходи, такі як Світлодарська дуга в 2019 році, коли ми в складі батальйонно-тактичної групи виходили на передову, так і специфічні задачі, як контрснайперська і контрдиверсійна боротьба по всій лінії зіткнення. Абсолютно по всіх гарячих точках ООС-АТО.
Початок повномасштабної війни
Я досить добре пам’ятаю початок. Але в мене дуже розмитий кінець дня з тієї причини, що 24 лютого почалося і далі все тягнулось як суцільні два тижні. Зранку мені зателефонував начальник штабу і сказав, що все розпочалося: «Підйом і поїхали». Я спочатку не повірив і подумав: «Та ні, не може бути». Потім перепровірив новини і побачив, що це справді почалося. Я швидко зібрався і відразу ж після прибуття на наш командний пункт в Юріївці, де ми дислокувались, отримав завдання їхати з командиром на центральний командний пункт штабу Маріуполя. І з того часу територію міста я не покидав.
Я був призначений на посаду начальника зв’язку штабу оборони Маріуполя. Ми займалися тим, що забезпечували зв’язок всіх організмів, які працювали на те, щоб зберегти місто і забезпечити обороною.
В обороні брала участь велика кількість підрозділів з різних силових структур: прикордонна служба, збройні сили, Національна гвардія (НГУ), і часто це були навіть різні підрозділи в цих структурах. Наприклад, в прикордонників був як 23-й загін морської охорони (це моряки-прикордонники), так і звичайні сухопутні прикордонники. У збройних сил була як маріупольська бригада ТРО, так і 36-та та 56-та бригади. І так само було декілька частин НГУ. Навколо міста були розкладені блок-пости, на яких несли службу представники зовсім різних частин. Тому треба було якось усі ці організми поєднати в єдиний, щоб він був ефективний для нормального виконання завдань.
Це вдалось зробити завдяки злагодженій роботі. Всі розуміли, що від того, наскільки буде хороша взаємодія, буде і відповідний результат. Тому всі працювали на це і, відповідно, був результат. Було надзвичайно важко з технічною складовою: ми дуже швидко опинились в оточенні і не було можливості отримувати додаткове майно. А майно під час постійних артнальотів та ударів авіації часто знищувалось. І тому доводилось придумувати різні речі. Але, в принципі, із завданням справились.
Швидке оточення
Ми зрозуміли, що будемо в повному оточенні орієнтовно 26 лютого. Тоді наш начальник розвідки доповів, що колона противника пройшла Мелітополь, рухається в сторону Бердянська, і через два дні ми будемо в повному оточенні.
Ми спочатку розраховували, що противник прорветься і спробує обійти нас з півночі, щоб закрити цей котел. У натівській структурі MDMP [процесу прийняття військового рішення] завжди штаб розробляє COA — найбільш ймовірні, найбільш негативні, і найбільш позитивні для нас [сценарії розвитку подій]. І один з наших найбільш імовірних [сценаріїв], як ми вважали, було те, що відбудеться прорив між ділянкою фронту Маріуполь і Волноваха — противник обійде нас з півночі і так закриє «котел». Ми на це розраховували. Але дуже сильно зіграв роль прорив з Криму. Ми не очікували, що з такою швидкістю війська [з півострова] підійдуть на західні кордони міста Маріуполь.
Наскільки мені відомо, була спроба деблокувати місто з боку 503-го окремого батальйону. Але вона не була успішною тому що їхніх сил було недостатньо, і у них не було достатньо розвідданих. Тобто, вони не отримали інформацію про кількість противника. Ніхто не очікував, що така кількість противника підійде з Криму так швидко.
Важке поранення
Для мене всі події від 24 лютого і до дня, коли я отримав поранення, — як один день. Ти постійно працюєш, не було якогось графіку, що поспав із 8 до 6, або ще щось. Ти працюєш-працюєш-працюєш, два дні без сну. Потім тобі кажуть хоча б годину поспати. Ти засинаєш. А потім тебе будять, бо знову щось сталося. І так постійно. Коли був вільний час, тоді і спав. Так дуже швидко збивається графік, і ти не розумієш взагалі, чи це день, чи ніч, і що відбувається. Тому в мене в голові все як один день. Але вже подальші події я більш-менш по датах розумію.
Поранення я отримав всередині березня. Це був авіаудар. Ми збирались в місто, щоб забезпечити одну з точок, яка тримала зв’язок всього міста. Це була критична точка: потрібно було доставити пальне, щоб працювали генератори і забезпечували роботу апаратури, і завезти хлопцям їжу. Ми якраз збирались на території заводу Азовсталь.
Все відбулося дуже швидко: я просто підходив до машини і зрозумів, що падаю. Лише коли я опустив голову вниз, то побачив, що моя нога вже 90 градусів, і тому я на неї не можу опертись — просто падаю на землю. Далі були ще три авіаудари. Загалом пара бомбардувальників скинули чотири [авіабомби] ФAБ-250 в ту точку. Але мені дуже пощастило. Я впав між коліями, які мене закрили від осколків. Від автобуса, що стояв за 30 м від мене, залишився тільки кратер, — тобто взагалі нічого. Його рознесло повністю.
Тоді отримав поранення я і, наскільки мені відомо, ще двоє людей неподалік в іншому місці, де впала бомба. Але з мого підрозділу зі мною був сержант, який мені допомагав потім евакуюватися, — він отримав тільки контузію, без поранення.
Операція і шлях на Азовсталь
Мені пощастило: тоді ще працював військовий госпіталь № 555 Маріуполя. Тому коли закінчились авіаудари, я по рації викликав евакуацію. Був повністю в свідомості. За мною приїхали побратими, доставили в лікарню і мене тоді прооперували.
Лікарі зробили дуже велику роботу: в мене було проникаюче поранення живота і зламаний таз — і мене прооперували досить якісно. Тому що після того, як мене евакуювали, туди вже більше ніхто [з медиків] не залазив, ніхто не чіпав. За це велика подяка маріупольським лікарям.
Наступного дня після операції я прокинувся — все було окей. Я ще відходив від неї, але здивувався, що вже був в коридорі. Мені було дивно і незрозуміло чому. Потім зрозумів, що шпиталь повністю забитий людьми, було дуже багато поранених. Посередині наступного дня був нанесений авіаудар по басейну Нептун, який знаходився неподалік 555-го госпіталя. В ньому переховувались багато мирних жителів. І в результаті цього авіаудару дуже велика кількість населення отримала поранення, були загиблі. Тому вони почали прибувати всі до найближчої лікарні, тобто, до нашого госпіталю. Там почали надавати медичну допомогу, і дуже швидко, буквально десь через півгодини, був нанесений авіаудар по самому шпиталю, — бомба впала прямо біля будівлі. Лікар мені розповів, що в операційній було 4 цивільних — всі вони загинули. Деякі лікарі отримали поранення, контузії.
Наступного дня ми вирішили евакуювати шпиталь, тому що він уже був непридатний для роботи. І тоді частину поранених вивезли на завод Ілліча, а частину — на Азовсталь. Мене евакуювали на останній.
Небезпечна евакуація
Шпиталь розгорнули у великому захищеному бункері. На момент, коли я прибув, він був завантажений: вже було більше сотні поранених. Лікарі організували невеличку операційну, в якій проводили мінімальні операції для того, щоб стабілізувати людей. Так як в мене було важке поранення, тобто, я не міг ходити і не був взагалі мобільний, — мене положили на ліжко і просто робили перев’язки і крапельниці. Тоді ще медикаментів вистачало.
Так я пролежав декілька днів. Одного вечора зайшов до мене в кімнату командир і сказав, що завтра зранку ймовірно будуть гелікоптери нас евакуювати з міста. Він запитав мене, чи я погоджуюсь на евакуацію, тому що це досить небезпечна справа. Я тоді розумів, що ми довгий час в оточенні, у противника сильне ППО, і ймовірність того, що гелікоптери долетять до нас була досить мала. А те, що ми повернемось, — взагалі невелика. Але я погодився. Командир сказав, що мене, як офіцера управління, повинні вивезти для того, щоб ми потім змогли продовжити роботу за межами міста, у разі поганих сценаріїв. Ми погодились.
Я довго не вірив, що буде евакуація. Тому що перші гелікоптери ми очікували набагато раніше — ще коли я був у строю. Ще тижні два до того ми очікували гелікоптери: у нас була велика проблема з протитанковими засобами і засобами зв’язку. І тому ми їх очікували. Нам повідомили, що гелікоптери вже вилетіли, на заводі їх вже чекали позначки. Але ми почекали ще дві години і нам повідомили, що гелікоптерів не буде. Ми не мали інформації, чи вони долетіли, чи їх збили, чи операцію відмінили. Тому коли мені повідомили, що гелікоптери [для евакуації] будуть — я до останнього не вірив. Навіть коли вже нас о 4 ранку підняли і вивезли на завод на місце посадкового майданчику.
Гелікоптери мали бути о 6 ранку, а ми приїхали туди о 5-тій. Але вони спізнилися і прилетіли о 6.40. Годину і 40 хвилин ми просто пролежали в машині на відкритому повітрі, очікуючи їх. І я дуже добре пам’ятаю цю годину і 40 хв з тієї причини, що за цей час було 4 авіанальоти і чотири артобстріли. Ми просто лежали і чули, як підлітає авіація, і не розуміли, куди вона зараз вдарить: оп! [вдарило], — ага, не по нам, уже добре. І так просто лежали і очікували. Потім починається артобстріл і над тобою літають снаряди: вони стріляють то по місту, то по заводу, і ти очікуєш, коли куди впаде снаряд. Тому навіть коли ми почули, що гелікоптери підлітають, я думав, що нас просто знищать на місці посадки.
Але нічого, гелікоптери сіли, вивантажили додаткове спорядження, яке нам привезли, погрузили нас, ми злетіли. А далі була година «американських гірок», як я їх називаю. Я кожну секунду пережив як окреме життя. Пілоти справді зробили дуже велике чудо і велику справу, — не знаю як це назвати. Бо ми летіли з надзвичайно великою швидкістю і дуже низько. Я пам’ятаю, що ми огинали повністю рельєф, і це було просто щось надзвичайне. І коли гелікоптер сів у Запоріжжі на дозаправку, я просто не повірив. Мені сказали, що ми вже в Запоріжжі і все окей. Я такий: «Ого». І коли ми далі полетіли і нас привезли в Дніпро, вивантажили в швидку, я не міг повірити своїм емоціям, що ми вибралися з цього пекла.
Не знаю як описати відчуття, з якими я сідав у гелікоптер. Просто розумів, що це шанс, який мені дається. Це та історія, коли тобі дають можливість, і ти можеш ризикнути, або ні. І, відповідно від цього, — чи ти ризикнеш, чи ні, — буде залежати твоя подальша доля. Ми зробили цей вибір ще ввечері, тому потім повертатися вже не було варіантів. Я просто розумів, що так треба.
Це була перша евакуація із Азовсталі. Було два гелікоптери. У моєму — 8 чоловік. Ніхто взагалі не вірив, що вдасться. Але тоді вдалось і всі зрозуміли, що план працює. Потім вже були подальші операції.
Неочікуване спасіння
Нас обстріляли вже, здається, коли ми пролітали в Запорізькі області на межі позицій противника і наших. Там, здається, був стрілковий обстріл. Але пошкодження вертоліт не отримав.
Вони, напевно, перший раз просто були спантеличені і не могли також повірити, що сюди долетіли [українські] гелікоптери. Скоріше за все вони подумали, що це щось їхнє. Тому що в день мого поранення, наприклад, ворожа авіація зробила 100 вильотів. Тобто було 100 авіаударів тільки по місті Маріуполь. І це відбувалося не тільки тоді: таких вильотів було як мінімум 50 практично щодня, починаючи з 10 березня. Вони зрозуміли, що у нас ПЗРК немає, тому відчували свою безкарність і нищили місто. Вони били як по цивільній інфраструктурі в центрі міста, де не було взагалі військових (наприклад, по Драмтеатру, по лікарнях), так і просто по заводах. У противника була така кількість авіавильотів і скидання бомб, що вони просто все підряд бомбили, не вибираючи. Тому скоріше за все противник думав, що це їхні гелікоптери. Вони не могли повірити, що це наші.
Спочатку після успішної евакуації була радість, що все вдалось. Я нарешті точно розумів, що зі мною все буде добре, що тут нормальні медики в [дніпровському шпиталі] Мечникова, і все буде окей. А потім, коли мене вже прооперували в Мечникова і я більш-менш відійшов, то наступне, що мене цікавило: а що там з хлопцями? Мені одразу хотілось допомогти побратимам, тому що там залишилась дуже велика кількість друзів, з якими я прожив 8 років життя. І це дуже хороші друзі.
Брати по зброї
В Азові є побратимство. Ми завжди були великою сім'єю, підтримували один одного. Ти завжди розумів, за що ти воюєш: була мета, а біля тебе були так само ідейно мотивовані люди, як і ти. Ми розуміли, навіщо тут і які задачі ми виконуємо. Тому це завжди дає поштовх для роботи: немає часу опускати руки, тому що ти розумієш, що потрібно працювати.
Мені відомо, що зараз з [евакуйованими в травні на непідконтрольну Україні територію] побратими із Азовсталі знаходяться у колонії. Знову ж таки, є інформація не про всіх. Але те, що я знаю — вони там знаходяться, і в принципі все.
Мені ж потрібно долікуватись і далі буду повертатися у стрій, працювати. Треба перемагати. Я розумію, що єдиний спосіб справді повернути моїх побратимів, друзів, які знаходяться у полоні, — це перемогти в цій війні і повернути території. Я хочу в свій Маріуполь повернутись і побачити Азовське море. Тому будемо працювати над перемогою.
