Серед багатьох пам’яток народної творчості почесне місце належить архітектурі народного житла, яку Олександр Довженко назвав “архітектурною праматір’ю пристанища людського”.
З глибокої старовини архітектурна народна творчість донесла до сьогоднішнього дня елементи, які свідчать про високі художні, господарсько-культурні, моральні ідеали народу-трудівника, пише Всівіті.
В архітектурі традиційного сільського житла український народ, незважаючи на багатовікове соціальне гноблення, обмежені економічні можливості та майже повну ізольованість від шляхів розвитку світових професійних архітектурно-художніх шкіл, досяг естетично значущих вершин в гармонійній узгодженості найрізноманітніших видів декоративно-прикладного мистецтва.
Бойківщина
БОЙКІВЩИНА. Кінець XIX – початок XX ст.
Характерною особливістю житла бойків (етнографічної групи українського народу), як і лемків, було об’єднання під загальним чотирьохскатним дахом житлового приміщення з рядом господарських – сіньми, коморою, стайнею, сараєм, навісом. На відміну від лемківської довгої хати, житлова частина у бойків займала у забудові не крайнє, а середнє положення, мала два або три вікна в передній “фронтовій” стіні споруди, уздовж тильних і бічних стін під спуском даху обладнали господарські прибудови.
Прямовисний чотирьохсхилий солом’яний дах, висота якого більш ніж утричі перевищувала висоту стін, пропорційно врівноважувався витягнутим уздовж чільним фасадом. Горизонтальний ритм гребеня прямовисного даху повторювали горизонтальні вінці (“обаполи”) зрубної стіни і лінія піднятої над землею підлоги відкритої галереї (“міст”, “лавочки”, “передвікна”, “прістінкі”).
Архітектура народного житла бойків – верховинців була майже позбавлена декоративних прикрас, яким були властиві прикраса гуцульського будинку, відрізнялася простотою і лаконічністю форм.
Традиційний одяг бойків був урівноважений в колірних гамах. Майже до початку XX в. зберігся ряд архаїчних елементів, такі, зокрема, як довга ворсова вовняна накидка (“гуня”) або особливий головний убір заміжніх жінок – “намітка”.
Гуцульщина
ГУЦУЛЬЩИНА. Кінець XIX – початок XX ст.
Для забудови гуцули завжди вибирали найбільш рівні ділянки землі на південних схилах гір. Віддалено один від одного ставили вони свої садиби (“оседку”), які об’єднували в одне ціле житло та господарські будівлі двору. Єдність і захищеність житлової частини (“хати”), яка в гуцульському житлі була розташована скраю з південного боку і з усіх боків оточена господарськими прибудовами (“притулами”), надавали всьому житлово-господарському комплексу неприступного вигляду.
Кліматичні гірські умови (часті і значні опади) вимагали будівництва стрімких високих чотирисхилих дахів з глибокими виносами (“карнизами”), під яким стелили піднятий над землею дерев’яний поміст (“лавочки”), який служив місцем для господарських робіт в негоду.
Традиційне гуцульське житло являло собою своєрідну архітектурну симфонію дерева. Декоративний вигляд гуцульського житла при однотипності будівельного матеріалу відрізнявся досконалим виконанням різьбленої пластики архітектурно-конструктивних елементів – одвірків, виступів зрубу і балок карниза, деталей огорожі і стовпців відкритої галереї.
У контрасті з певною естетичністю засобів декоративного оформлення житла виступала яскрава помаранчева насиченість гуцульського костюма, в якому поєднувалися різноманітні матеріали: шерсть, льон, шкіра, метал, дерево.
ГУЦУЛЬЩИНА. Кінець XIX – початок XX ст.
За розподілом і розташуванням основних функціональних частин житлового приміщення (“хати”) гуцульський інтер’єр був таким, як і в інших районах України. Зокрема, для гуцульського житла властиве розташування кухонної печі в кутку між дверима і тильними стінами будинку біля вхідних дверей. Загальноукраїнською ознакою було й те, що у гуцулів піч отвором, де палили, куди ставили горщики для приготування їжі та випікали хліб, завжди була звернена до фасадної (фронтової) стіні. Форма гуцульської печі була характерна і для жител українців всіх правобережних районів.
Традиційним було також розміщення ліжка з жердиною і колискою над нею біля печі вздовж тильної стіни хати, полиці для посуду в кутку між сіньми і головними стінами, а лавки – під вікнами.
Разом з тим інтер’єр гуцульського житла вражав неповторністю та художньою вишуканістю декоративно-художніх способів оформлення, багатством колірних поєднань. Кожен з його елементів – піч, балки, жердини, полиці для посуду, костюми, побутова тканина, побутові предмети – свідчив про виняткову працездатності гуцулів, їх любові до орнаментації, різнокольорових і різнофактурних поєднань. Заможні господарі викладали печі купленим мальованим кахлем. Сюжетно-орнаментальна розробка кожного кахлю являє собою художньо виражені фрагменти традиційно-побутового життя гуцулів: сімейні та календарні свята, художні смаки, види художніх промислів, культові споруди, обереги та символічні зображення і т.д ..
Значення оберега мав різьблений орнаментальний декор, яким прикрашалася балка, вхідні двері та меблі. Згідно з традиційними уявленнями гуцулів, прикрашені відповідними орнаментальними композиціями предмети набували магічної силу, яка оберігала людей від ворожих та шкідливих сил і сприяла благополуччю родини.
Тепло-коричневі тони побутової саморобної тканини “верет”, “бесаг”, “покрівці” поєднувалися з яскравими жовтогарячими барвами тканин запасок (“пилок”), вишивкою сорочок та рушників та аплікацією шкірно-хутряних елементів гуцульської одягу.
Автор тексту та реконструкцій Тамара Володимирівна Косміна.
Художник Зінаїда Олександрівна Васіна.
