Карате сприяє розвитку фізичних та координаційних навичок, формуючи в дітей силу, гнучкість та вміння керувати своїм тілом.
FrankoNews поспілкувалися з Тетяною, тренеркою з карате. Дівчині 22 роки, вона переїхала до Івано-Франківська з Харкова на початку повномасштабного вторгнення та розповідає про свої враження від міста, його жителів та розвиток олімпійського виду карате на Прикарпатті.
“Я займаюся різними видами єдиноборств з 4,5 років: таеквондо, кікбоксинг, карате. Закінчила харківський політехнічний інститут за спеціальністю біотехнологія та біоінженерія. Від початку війни переїхала у Франківськ і продовжила навчання за спеціальністю “фізична культура і спорт” в магістратурі. Взагалі треную діток я вже роки чотири, саме з карате – два. Започаткувала в Івано-Франківську свій клуб “окамі”. У цьому клубі я треную самостійно у двох залах: на вулиці Івасюка та Володимира Великого”.
Тренерка розповідає як вдалося відкрити клуб та започаткувати Федерацію в Івано-Франківську.
“Десь на третій місяць війни я переїхала в Калуш. Там познайомилася з тренером і він розповів, що у Франківську немає карате. Є зовсім інший вид, бо у нас олімпійська версія карате, яка була представлена на олімпійських іграх. Я з ним трохи потренувалася і він мені запропонував започаткувати клуб тут. По факту ми один клуб «окамі». Просто він займається калуським напрямком, а я франківським. також ми відкрили федерацію в Івано-Франківську, тому що її, звісно, не було. на всю Івано-Франківську область існувало два клуби олімпійського карате — у калуші і в Коломиї. Третьою вступила я – тому ми змогли відкрити Івано-Франківський осередок”.
Чи можете розповісти, якими були перші дні повномасштабного вторгнення у Харкові?
“Ми дізналися про війну о 5 ранку 24 лютого. Я живу на окраїні харкова, відповідно зовсім недалеко від росії, десь 40-50 км. Квартира на 12 поверсі, тому звісно мені було видно, як усе відбувалося — це спочатку й були вибухи незрозумілі, спочатку подумали, що можливо будівництво розпочалося, але чомусь зарано — о 5 ранку. Коли ми подивилася у вікно, то побачили якісь ліхтарики, скоріш за все це були літаки чи щось таке – і після цього вибух і вогонь. Ми зрозуміли, що розпочалася війна. Спочатку ще ніхто особливо не розумів що робити. Ми вирішили переночувати у метро. Було дуже багато людей, з тваринами, місця було дуже мало, але в той момент це нікого не бентежило. Усі почали думати як бути далі – хтось виїжджав, хтось залишився”.
“Ми три тижні прожили в підвалі свого будинку, бо на 12 поверсі не дуже безпечно. Дуже багато літаків літало — це найстрашніше. Потім ми вирішили, що все ж таки краще поїхати в метро, бо туди приїжджали волонтери, годували, і якось спокійніше, бо там не чути нічого, що відбувається назовні. У метро ми прожили ще три тижні і прийняли рішення з хлопцем поїхати сюди. Тоді в Харкові мало що працювало, були великі черги в супермаркетах, а в черзі стояти було небезпечно, бо відомі випадки, коли прилітало”.
Родичі дівчини потрапили в окупацію.
“Ми поїхали, а мама залишилася в Харкові, тому що наші бабуся з дідусем були в окупації, і вона хотіла їх звідти забрати. Вони жили в селі за 15 км від Харкова. Ми поїхали, щоби допомагати звідси, надсилати гуманітарну допомогу, ліки, адже бабуся хворіла. Їй потрібні були ліки, а в окупації ніхто нічого не давав. В Україну вони не пускали, а в росії – ти нікому не потрібен. Мої дідусь з бабусею виїхали за два дні до звільнення села, просто стежками, яких ніхто не знав, окрім місцевих жителів. І вони спочатку виїхали в бік росії, щоби об’їзною дорогою виїхати на Харків. Чесно, навіть не знаю як, бо усе було заміновано. Бачили вони багато страхіть, але виїхали. І коли приїхали до Харкова бабуся була в передсмертному стані, а через кілька місяців таки померла”.
Дівчина розповідає, що Франківськ їй дуже припав до душі
“Я жила у великому місті, тому коли приїхала сюди, то спочатку було незвично, що це місто трохи менше. Але мені подобається, що воно розвивається. І мені подобається, що ті, хто сюди приїхав хочуть розвивати це місто. Наприклад, я відкрила клуб. У Франківську не було карате і по факту, ми зараз будуємо історію. Провели перші змагання в місті з цього виду спорту, ми відкрили федерацію. І дуже багато таких прикладів”.
“Мушу сказати, що мене дійсно здивувало, то це люди, відкриті, щирі, допомагають. Мені дуже подобається ставлення один до одного, і навіть коли йдеш в лікарні, в якісь установи – мені здається що люди добріші. Хоча харків’яни також дуже щирі і я не один раз це бачила. Наприклад, коли були проблеми з зоопарком, не було фінансування, люди просто їхали машинами, везли допомогу”.
Розкажіть детальніше про змагання, які вже відбулися на Прикарпатті?
“Коли ми відрили федерацію, нам треба було провести кубок Івано-Франківської області. Це були змагання в Калуші з олімпійського карате Wkf (world karate federation), разом з іншими осередками. Учасники були не тільки з Івано-Франківської області, а й приїхали з Запоріжжя, були представники з Бердянська, Харкова. До речі, дітки в нас займаються буквально три місяці наразі, а на той момент – узагалі два, але в нас були і чемпіони, і ті, що зайняли призові місця”.
Тетяна розповідає про свої плани – у майбутньому хочуть розширитися та організувати в Івано-Франківську всеукраїнські спортивні змагання.
“Ми плануємо розширюватися, хочемо відкривати клуби у Франківську і в області, у невеличких селах, тому що розуміємо, не всюди є такі спортивні секції. Плануємо проводити великі змагання весною в Івано-Франківську, маю на увазі всеукраїнські. Їх зазвичай проводяться у Чернівцях чи Львові, хоча ми можемо спокійно це дозволити тут, провести досить у безпечних умовах, наскільки це можливо під час війни”.
Тетяна, зазначає, що не менш важливим фактором у вихованні майбутніх олімпійських чемпіонів є мотивація та підтримка батьків.
“Мені дуже пощастило з усіма батьками. Бо буває, що дітей приводять на тренування і заставляють. У мене зараз в клубі близько 25 дітей, і я можу сказати з впевненістю, що немає жодної дитини, яку заставляють батьки. Тобто усі, хто ходить, роблять це за власним бажанням. І це круто. І всі батьки підтримують своїх дітей, розуміють їхні бажання та поважають мене як тренера. І це найголовніше. Бо коли так, тоді будуть результати. Не обов’язково всі стануть олімпійськими чемпіонами, мається на увазі результат — це виховати особистість, яка в майбутньому буде чітко знати, Чого вона хоче. І виховати здорове покоління, яке в майбутньому буде нашим продовженням”.
Що Вас мотивує?
“Діти. Сто відсотків. Коли ти бачиш, що до цього дитина робила так, а зараз вона робить такі речі, за два місяці це дуже класний результат. І коли вони з посмішкою ходять на тренування, ти розумієш, що все ж таки робиш усе правильно. Або коли до тебе підходить дитина, робить про тебе презентацію на уроці, як про людину, яка мотивує”.
