Минув рік від загибелі сержанта Ігоря Голодюка з Прикарпаття, а його донька Аліна зберігає спогади про батька, з яким ділила дитинство, традиції та останні розмови перед фронтом.
Ігор Голодюк народився у Загвізді поблизу Івано-Франківська. У двадцятирічному віці розпочав службу в міліції, де згодом дослужився до звання капітана поліції, віддавши цій роботі 24 роки. Разом із дружиною Мартою виховував двох дітей — сина Тараса та доньку Аліну. У родині збереглися спогади про спільні поїздки, вечори за фільмами та музику, яка постійно звучала вдома, коли чоловік працював чи щось ремонтував.
«Все своє дитинство я пам’ятаю тата дуже емоційною та доброю людиною. Якщо мій старший брат більше був близьким з мамою, то я була татовою донечкою. І зовні я більше схожа на нього, і характером, і вчинками. Все своє дитинство я провела з ним — він завжди мене всюди брав», — розповіла Аліна Голодюк.
Родина пригадує, як чоловік власноруч облаштовував будинок, який спочатку не мав базових умов для життя. Він вчився новому, знаходив інформацію, радився та поступово доводив справу до результату. Окрему увагу приділяв саду, який вважав своєю відповідальністю. Донька каже, що вони часто проводили час разом, допомагаючи одне одному у повсякденних справах.
У 2015 році Ігор Голодюк вперше пішов на війну під час АТО, отримавши позивний Інженер. Після демобілізації працював у комунальному підприємстві «Муніципальна інспекція Добродій». З початком повномасштабного вторгнення у 2022 році він знову став до лав війська. Спочатку навчав новобранців в Івано-Франківську, а згодом вирушив на Сумщину, Харківщину та у Запорізьку область.
«Його знайомі добровільно йшли, друзі. Тато не міг сидіти вдома. Він мав якусь таку силу в собі, що хотів бути саме там і захищати нас. Це було його свідоме та правильне для нього рішення», — говорить Аліна Голодюк.
Сержант служив у 78 батальйоні 102 окремої бригади Сил територіальної оборони. Окрім виконання бойових завдань, він займався забезпеченням і документацією, у чому мав досвід ще з роботи в поліції. Побратими знали його як людину, яка завжди допоможе розібратися з паперами та організаційними питаннями.
За словами доньки, під час телефонних розмов батько не розповідав про складні обставини на фронті та намагався перевести розмову на домашні справи. Останній дзвінок відбувся приблизно за півтора тижня до його загибелі, коли він повідомив про втрату побратима та участь у похованні.
«Я ніколи не чула, щоб він був слабким. Але в той момент відчула, що він спустошений і там щось відбувається. Тато сказав, що займається похованням, і це була остання наша розмова», — пригадує Аліна Голодюк.
Увечері 11 липня 2025 року Ігор Голодюк повідомив дружині, що вирушає на завдання. Тоді російські війська наступали на село Малинівка поблизу Гуляйполя, яке він обороняв разом із побратимами. Саме там, під час бою, військовий загинув. Йому було 50 років.
12 липня його визнали зниклим безвісти, а через кілька днів родина отримала підтвердження про загибель. Побратими змогли повернути тіло воїна додому, і 20 липня відбулося прощання у Загвізді. У нього залишилися дружина та двоє дітей.
«Ми стали дуже сильні і зрозуміли, що ми — єдине, що маємо одне в одного. Тепер ми просто живемо життя за нього. Тато не встиг побачити своїх онуків. Скоро я виходжу заміж, і він мав вести мене до вівтаря», — сказала Аліна Голодюк.
Донька військового говорить, що хоче, аби Ігоря Голодюка пам’ятали як сильну і водночас добру людину, яка підтримувала інших і завжди знаходила час для близьких.
«Ніхто ніколи мене так не захистить, як він, від цього світу. Я б хотіла, щоб люди знали, що він був дуже сильним, мужнім, умів ухвалювати рішення. Але з іншого боку — це була хороша людина, яка могла приділити кожному час», — додала Аліна Голодюк.
