Майже місяць кропіткої праці над кожним виробом і жодного однакового результату — прикарпатська майстриня Наталія Щербина зберігає традицію гуцульських кептарів, що поступово зникає.
Колись у карпатських селах кептарі виготовляли майже повсюдно, однак нині носіїв цього ремесла залишилися одиниці. Серед них — Наталія Щербина, художниця декоративно-прикладного мистецтва та викладачка Косівського інституту прикладного і декоративного мистецтва. Вона понад десять років створює кептарі вручну, дотримуючись традиційних технік. Кожен виріб проходить повний цикл роботи — від ескізу до декоративного оздоблення. Майстриня працює так, як це робили покоління гуцульських кушнірів.
На один кептар вона витрачає щонайменше чотири тижні. Процес починається з ескізів, які доводиться перемальовувати неодноразово, далі створюються лекала і точні картонні шаблони. Робота зі шкірою не допускає похибок, тому всі деталі мають бути вивірені заздалегідь. Лише після цього майстриня переходить до орнаментів, аплікацій та вишивки. Завершальним етапом є поєднання всіх частин у цілісний виріб.
«Я весь час кажу собі, що цього року точно його дороблю, — усміхається майстриня. — Але потім дивлюся на нього і думаю, що вже хочу зробити трохи інакше», — розповіла Наталія Щербина.
За роки роботи вона створила десятки кептарів — як традиційних, так і авторських. Серед них були дитячі та дорослі вироби, роботи для виставок і приватних замовлень. Водночас власний кептар майстриня досі не завершила, хоча він уже кілька років лежить у майстерні. Саме прагнення змінювати і вдосконалювати робить кожну її роботу унікальною. Повторити ідентичний виріб практично неможливо.
Як ремесло стало справою життя
Під час навчання Наталія вивчала народні техніки, досліджувала орнаменти та брала участь в етнографічних практиках. Водночас тоді вона ще не планувала займатися саме кептарями. Поштовхом стало перше замовлення, коли клієнт попросив відтворити подібний виріб. Майстриня вирішила спробувати, і відтоді це стало її основною справою.
«Я цікавилася цим ще студенткою. Ми вивчали різні техніки, вишивку, аплікацію. Але серйозно почала займатися кептарями вже тоді, коли працювала самостійно», — зазначила Наталія Щербина.
Перший виріб вона пам’ятає досі і вважає його особливим. Саме з нього розпочалася багаторічна практика, що переросла у професію. Відтоді майстриня виконувала різні замовлення, серед яких були й складні експериментальні роботи. Один із найпам’ятніших випадків — великий чоловічий кожух для високого замовника, виконаний у повністю білому кольорі.
Ремесло, що зникає
За словами майстрині, традиція виготовлення кептарів нині опинилася на межі зникнення. Раніше знання передавалися з покоління в покоління, а кушнірство було звичним заняттям у гірських громадах. Сьогодні ж таких майстрів залишилося дуже мало. Виготовлення кептарів потребує значного часу, терпіння та ручної праці, тому його складно поставити на масове виробництво.
«Можливо, ще хтось працює в Космачі. Але загалом таких народних майстрів уже майже немає. Колись це робили в кожному селі, а тепер практично ніхто не хоче цим займатися», — сказала Наталія Щербина.
У своїй роботі вона використовує натуральні матеріали — шкіру, вовняні нитки та інші традиційні елементи. Машинну вишивку майже не застосовує, віддаючи перевагу ручній роботі. Саме вона, за словами майстрині, формує характер виробу та його унікальний вигляд. Кожен кептар поєднує кілька технік, серед яких аплікація, вишивка та декоративне оздоблення.
Передача знань новому поколінню
Окрім власної творчості, Наталія займається викладанням і впровадила курс кушнірства у Косівському інституті. Студенти виконують курсові та дипломні роботи, опановуючи традиційні техніки. За її словами, інтерес молоді до української культури зростає, і це дає шанс зберегти ремесло. Вона пригадує студентів, які, попри різне походження, поступово відкривали для себе цю традицію і досягали високих результатів.
«Ми намагаємося хоча б, щоб це не вмерло зовсім», — підсумувала Наталія Щербина.
Сьогодні кожен її виріб — це поєднання тижнів ручної праці, багаторічного досвіду та традицій, що колись були поширені в кожному карпатському селі. Майстриня продовжує працювати та навчати інших, передаючи знання далі. Саме так ремесло зберігає своє життя і продовження.
