27 березня весь світ відзначає Міжнародний день театру. З цієї нагоди ми спілкувалися з актором та режисером вистави «Кохання з присмаком дощу» та казки «Красуня і чудовисько» Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка Олексієм Лейбюком.
Говорили про акторську діяльність та становлення його як професіонала. Олексій поділився життєвими історіями та досвідом.
Олексіє, чому ти вирішив стати актором ?
- Це покликання з дитинства. Я займався 13 років бальною хореографією і в школі вів різні заходи. Змалечку ходив в театр дивитись вистави і зрозумів, що не хочу більше нічим займатися, крім акторства. Коли планував вступати в Київ, думав, якщо не пройду, то це не моє. Проте поступив на бюджет і зрозумів, що воно таки моє. В Києві кожного року, кожного курсу потрібно було доказувати, що ти можеш. Пізніше я три роки працював в театрі «Золоті Ворота» і ще більше зрозумів, що це моє. Потім Ростислав Держипільський (директор Івано-Франківського національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка – ред.) запросив мене сюди, і от я тут вже п’ятий рік.
А як з'явився театр в твоєму житті?
- Був момент один. В мене мама працює в театрі начальником відділу кадрів. Приїхали до нас на гастролі з «Білою Вороною» Богдан Бенюк і Георгій Хостікоєв. Хлопчик, який мав у них грати, захворів і вони мене,буквально, за пів години ввели в виставу, і вже у 6 класі я грав разом з Бенюком і Хостікоєвим.
Як батьки віднеслись до твого вибору?
- Я дуже вдячний своїй мамі за те, що вона мені ніколи не нав’язувала ким бути і що робити. Я був в музичній школі, грав на скрипці 5 років і зрозумів, що не хочу цим займатися. Мені дозволили це залишити. Ще у мене є освіта бухгалтера, яку я здобув після 9 класу, щоб просто не сидіти в школі. Мені ніколи не говорили, що творча професія – це не престижно, невигідно фінансово. Мені говорили: «Хочеш-роби. Зможеш, то зможеш. Поступив-будеш вчитися».
Як почалося твоє театральне життя? Яка була перша уже серйозна роль?
- Найперша роль в університеті - це студентська робота на 3 курсі по Григорію Горину «Тевье-Тевель». Там у мене була роль Перчика - перша повнометражна роль. Після цього я потрапив в театр «Золоті Ворота» до Пацунова Валерія Петровича, де зіграв і повноцінній театральній виставі -Орфея в «Евридіці».
Як сталося , що ти переїхав до Івано-Франківська?
- Я родом з Івано-Франківська і в нас один з найкращих театрів України. Я зрозумів, що тут мій рідний дім. Якщо в рідному місті є такий крутезний театр, то чому я маю бути не тут і не робити свою справу в цьому місті. Якби театр не був настільки крутим, не було такої гарної команди, хорошого художнього керівника, то я б залишився в Києві.
Загалом, як ти балансуєш між звичайним життя та роботою?
- Важко, бо ми працюємо у суботу й неділю. В нас вихідних нема. Один понеділок, але зазвичай він не співпадає з вихідним інших. На мене часто ображаються друзі, бо я не попадаю на дні народження. Не можна з коханою людиною кудись піти, бо я звільняюсь в десятій вечора, коли вже й не хочеться нікуди йти. Дуже важко вести інше життя, бо театр-другий дім, який іноді забирає весь час. В мене ще й театральна школа, що забирає теж багато часу.
Як виникла ідея створити театральну школу?
- У нас є театральна школа «Жив був пес», керівником якої є Ігор Захарчук – актор нашого театру. Приїхавши з Києва, він мене одразу запросив бути у нього викладачем. Ми з ним пропрацювали три роки разом. Потім з Ростиславом Любомировичем говорили про те, що дуже дивно що немає в театрі дитячої студії, де молоде покоління акторів. Нам часто говорили: «Зробіть-зробіть», напевно, посилали якійсь сигнали в космос і ми в один день сіли, і вирішили зробити це. Тим паче, він виховав не одне покоління акторів. Та й в мене вже був досвід з Києва. Зараз школа активно працює. В нас є три групи - дев'яносто дітей. Старша група взагалі замахнулася на Шекспіра, хто в нас був на виставі старшої групи з театральних людей, то дуже часто говорять, що навіть на першому курсі в театральному так не викладаються.
Які вимоги ставите до дітей, котрі навчаються у вас в студії?
- Головне -бажання дитини, а не «батьки запхали». В дитини мають горіти очі, вона має приходити і казати: «Хочу». Ми робимо фізичні вправи, бо актор повинен вміти все. Ми їм допомагаємо розтягнутись, на шпагат сісти. В першому семестрі вони мали колесо зробити. В нас є правило, коли мені дитина каже: «що вона не може», то я відповідаю: «що у нашій школі нема такого «не можу», а «я все можу»». Дитина має хотіти. Ми ніколи не кажемо, що от «ви даєте нам дитину і ми зробимо з неї актора». Навіть на акторському факультеті тобі не дадуть обіцянки, що ти будеш актором. З шістдесяти чоловік на першому курсі до п'ятого «доживає» дванадцять людей. В мене успішний курс. З дванадцяти людей, котрі були на п'ятому курсі, вісім - працює в академічних театрах. І головне, ми закладаємо у них не як бути акторами, а як бути людяним, співпереживаючим, цінувати командну роботу. Звісно є індивідуальність, але головне ці риси, тоді з них вийде хороший актор і він може дати щось людям.
Ви викладаєте теорію дітям?
- Звісно. Ростислав Любомирович веде лекції, як в університеті. В цьому й особливість нашої школи, а потім ми це все переводимо на практику. Все те, що видано в теорії вони пробують на собі, своїми ногами це все пройти. Фактично, вони проходять перший курс університету.
Форма ведення занять підлаштована під дітей?
- Є тренінги, коли ми збираємо їх увагу. Перший місяць ми зосереджуємо увагу на цьому. Також є тренінги, щоб розвивати їх увагу. Під час лекцій сидять вони в колі, не за столами і після кожної важливої інформації Ростислав Любомирович просить їх переказати своїми словами, як вони розуміють. Нема таких, що відсиджуються, бо ми вчимо, що в мистецтві, театральному житті нема такого як «неправильно». Є твоя думка, і ти її маєш донести. Якщо ти в ній впевнений, ти мені її аргументуєш і я її приймаю, не кажучи, що правильно, а що ні. От цього ми вчимо. Позбавляємося шкільної програми. В школі їх налякали, вони налякані і треба це виправляти. Вони бояться щось не те сказати, бояться відповісти. Ми цього позбавляємось.
Ми бачили тебе впродовж трьох місяців як ведучого ранкової програми. Чому залишив ранкові ефіри і чи не жалієш про це?
- Я дуже вдячний за таку можливість. Мені подобалось. Просто мені фізично важко. Якщо б в мене крім ранкових ефірів нічого не було, то ок. А це вставати о шостій ранку, з сьомої до дев'ятої бути включеним в ефіри. При цьому треба щось говорити і знати, що ти говориш. Після цього репетиції, школа, вистава і так цілий тиждень. Було дуже важко. Це був шалений і крутий досвід.
Чи негаразди в житті відбивалися на твоїй роботі та на її якості?
- В Станіславського є такий розділ «Етика актора», де говориться, як тільки ти переступаєш поріг театру з службового входу, ти маєш всі проблеми, всі шлейфи залишати за межами театру. Ти приходиш в театр і маєш бути як чистий листок. Коли виходиш з нього можеш назад їх всі вдягати. Я користуюся цим правилом, бо театр для мене другий дім, храм в якому ти оголюєш себе перед глядачами. Що би не було, день народження, похорон, температура сорок, собака помер, ти все рівно маєш виходити на сцену і грати свою роль. Звичайно бувають моменти, коли тебе може щось зламати, але сцена лікує. Тому я ніколи не виносив на сцену свої особисті проблеми.
Актор підґрунтя своїх емоцій на сцені?
-Є техніка, так зване ремесло. Кожен актор має ним володіти. От наприклад, не включався він, є ремесло, на техніці він зможе це зробити. Та всю виставу на техніці не витягнеш. Хочеш не хочеш, а все рівно включаєшся. Хороший актор знає, як йому включитися, коли розізлитися, заплакати. Зазвичай до цього веде сам матеріал і під час репетицій ти закладаєш собі фундамент. Твоє «Я» завжди контролює і веде тебе.
Ти маєш режисерський досвід. Плануєш працювати надалі в цьому?
- Я поставив дві вистави: «Кохання з присмаком дощу» та казочку «Красуня і чудовисько». В університеті робив дві повнометражні вистави. Зараз в мені перемагає акторство. В мене тринадцять ролей репертуарних і я фізично не зможу. Я рахую, що режисура має бути десь з 35-40 років, коли є багаж та досвід. Так то можна і в 16 мати досвід, але в 35-ть ти його по-іншому подаєш.
У тебе є плани відносно кіно?
-Звісно. Я над цим працюю. Запрошують на кастинги, проби. Кіно – це лотерея. Справді , кіно – це дуже велика лотерея і попасти потрібно типажем, а не талантом. В мене зараз є один проект. Я проходив вже парні проби. Можливо в травні почнуться зйомки. Я дуже цього хочу. Повний метр – це дуже круто.
Чи готовий ти пожертвувати відносинами, якимись благами задля кар'єри?
-Ні. Якщо в зовнішньому світі в тебе нема того, що надихає, без підтримки, в кар'єрі нічого не буде. Потрібно черпати десь ту енергію, силу, ту ж саму любов, історію якусь, тому не готовий. І напевно, ніколи б цього не зробив. Але якщо враховувати те, що я можу там десь не піти, бо в мене вистава. Лишити її я не можу через те, що домовився про зустріч, я її ніколи не відмовлю, а перенесу. Той зовнішній світ для актора він дає енергію, звідки черпати і з чим виходити на сцену.
Розмову записала Ірина Блаженко
