У рамках проєкту «По суті» Типовий Франківськ публікує другу частину інтерв’ю з командиром роти полку «Сафарі» Русланом Павловим – про взаємодію між підрозділами та «контраст війни».
Першу частину розмови можна прочитати тут.
- Одною із причин провалу загарбників у перші місяці повномасштабної війни називають погану координацію між їхніми підрозділами. Ми бачили багато випадків коли вони обстрілювали і знищували одні одних. Як ситуція з взаємодією між різними українськими підрозділами?
- Можу сказати, що ця взаємодія є, вона добра і робить нас справді сильними. Ми всі робимо одну справу, у якої спільна мета – перемогти ворога. Прикладів цього є чимало. Всі ми є гвинтиками механізму захисту України.
- Можете навести якийсь конкретний приклад?
- Були такі випадки. А найбільше враження на мене справив «архівний» випадок. Переконаний, що нам тоді вдалося зберегти чимало життів бійців.
Це було в Запорізькій області. Ми мали завдання підготувати позиції для наступу.
Планувався штурм і наше командування готувало спецоперацію. Наступати у відкриту було досить ризиковано, адже до позицій ворога було кількасот метрів поля. Тоді наші колеги дослідили, що в архівах є дані про бої у цій місцевості в період Другої світової війни.
Цю висоту, де перебували на цей момент росіяни, колись також захопили і утримували німецькі військові. Командування радянських військ тоді пішло на відкритий штурм, коли їдуть танки, а за ними піхота. Тоді загинули дуже багато солдат. Це були дуже невиправдані втрати. Розуміючи це, наше командування приймає рішення зробити більш хитріше та розумніше.
У загальних рисах це виглядало так – ми невеликими групами поступово наближалися до ворога, використовуючи маскування.
- Що було найважче у цьому завданні?
- Наше завдання полягало в тому, щоб просунути лінію фронту, в даному випадку на 330 метрів. Потрібно було просуватися так, щоб цього не помітив ворг, одночасно обходячи мінні поля. Увесь цей час відбувалися постійні обстріли з різних видів озброєння. Там були активні бойові дії.
Цей шлях ми пройшли досить швидко, а далі приступили до підготовки своїх позицій, спорудження укриттів.
Для цього я повинен був повернутися і поїхати в Запоріжжя, щоб придбати все необхідне. Коли приїхав, то зайшов у великий будівельний супермаркет. На касі зробили знижку «для військових» і це було приємно.
- Як на вас і вашу покупку реагували інші люди?
- Люди поруч гуляли, купляли будівельні матеріали для ремонтів у своїх оселях, побутову техніку та інше приладдя. Було прекрасно зрозуміло, що тут, не так далеко від фронту, життя вирує. В цей момент мені здалося, що я просто деякий час побував, ніби, у звичайному цивільному житті.
Після чого сів у пікап і поїхав знову у гарячу точку війни, де летять міни, ракети і постійно щось вибухає.
Тоді я відчув «контраст війни». Одночасно болючий, з приємними миттєвостями і відчуттям величезної відповідальності. Для того ми і протистоїмо ворогу, щоб ця війна не прийшла і в іншій українські міста й села.
Інтерв'ю підготував Володимир Джигіта
