Команда OGOGO! поспілкувалась з франківською художницею, ілюстрації якої бачили чи не всі містяни.
Христина Стринадюк ілюструвала календар із зображенням архітектурних пам’яток і об’єктів для ініціативи "Франківськ, який треба берегти". Насправді ж межі творчості Христини набагато ширші – вона є художньою співавторкою кількох книг, робить футболки та звісно ж картини, пише OGoGo!.
Мені 25, я закінчила Косівський інститут прикладного та декоративного мистецтва, Львівської національної Академії мистецтв, відділ графічного дизайну. По закінченню переїхала до Івано-Франківська. Ні вік людини, ні який заклад вона закінчила (або і не закінчила) мені “не важать”. Знаю юних людей, які роблять круті речі і чудових старших художників, які самотужки вчились тому, що вміють. Щодо мене, академічна школа дала мені хорошу базу, основи (зокрема рисунку і живопису), прищепила любов і повагу до народної творчості, заклала міцний фундамент і впевненість у власних силах як мисткині, повернула мене до джерел. Але по закінченні бакалаврату, я обрала шлях самоосвіти й пошуку, відчуваючи, що академічна школа забирає в мене творчу свободу, ставить в рамки. Саме тоді я почала активно розвиватись в ілюстрації і усвідомлювати, що саме я маю робити. Як ілюстраторка, з видавництвами «Фонтан казок» і «Легенда» зробила кілька книжок.
Це повністю ілюстрована мною «За руку з черепахою» Василя Карп’юка та кілька обкладинок.
На цьому етапі я зрозуміла, що ілюструвати мені до вподоби. Крайня книга, для якої малювала — перший том антології «Це зробила вона», видавництва «Видавництво».
Серед 50-ти ілюстрацій важливих і помітних українок, мальованих знаними вітчизняними митцями, є й моя — портрет Соломії Павличко.
-Коли почали малювати і як вчилися цьому?
-Малюю, як і багато хто — з дитинства. Початком так званого професійного шляху вважаю свої 13, коли вирішила навчатись в художній школі. Звідтоді завжди знала, що малюватиму. Не знала, як називатиметься моя професія, але що частиною її буде малювання — була певна. Можливо то звучить трохи самовпевнено, але я з дитинства була цілеспрямованою і чітко знала чого хочу від життя. То в мене від тата.
-Як називається техніка, у якій малюєте?
-Завжди тяжіла до графіки і до змішування стилів і технік. Якщо йдеться про так званий традиційний живопис — то це акварель (в інституті я дізналась, що акварель — якраз різновид графіки, тому нам, здебільшого, не дозволяли малювати живопис аквареллю).
Акварель я міксую з графікою, лінійним малюнком, це моє улюблене поєднання. Що стосується так званої digital illustration — це теж мікс традиційної техніки з графікою на комп’ютері (переважно растр). Можу зробити багато заготовок монотипій, відсканувати їх в хорошій якості, а потім в графічних програмах доопрацьовувати ідею. Ну і є гравюра — на лінолеумі, так званий лінорит.
-Розкажіть як почали співпрацювати з франківськими закладами для яких малюєте ілюстрації?
-Працювала починаючи з першого курсу, беручи замовлення, дизайнила та ілюструвала. Напрацювала свою базу постійних замовників, які радили мене своїм знайомим і друзям. З часом усвідомила, що хочу все більше малювати, все менше дизайнити і десь в цей період зав’язалась наша співпраця з компанією «23 ресторани». Зазвичай, я малюю для них тейбл-тенси і постери. Це Мануфактура, Фабрика, Говорить Івано-Франківськ (раніше). Для Urban Space ми з чоловіком розробляли меню, його попередню версію. Зараз якраз закінчила один дуже цікавий і великий проект із 16-ма акварельними ботанічними ілюстраціями для творців кафе Mondays. До кінця року його вже можна буде побачити наживо. Власне, це моя постійна експозиція в одній із зал кафе. Задум прийшов не одразу, але чекання було того вартим.
-Як почали виготовляти футболки?
-Поступово я дійшла думки, що теж хочу щось виробляти. Мені то цілком органічний етап, до якого я дозріла. Як і в кожної творчої людини, далеко не все робиться під чиїсь замовлення, є багато власного, що лежить і чекає свого часу. Таким чином в мене зібралась серія ілюстрацій, які мені хотілось зробити вжитковими, знайти їм застосування, «вийти в люди».
А ще мене гріє ідея, що одна ілюстрація може мати кілька життів: оригінал її може висіти на стіні в рамі у покупця, а копії стануть листівками чи принтом на футболці/торбині. Почалося все із п’яти видів листівок, а за рік пішли і футболки.
Важливо було обережно спробувати, запуститися, врахувати побажання та конструктивну критику і рухатися далі. Я і далі це розвиватиму, а зроблені речі можна буде придбати зокрема і в моїй майстерні.
-Як почали співпрацювати з проектом “Франківськ, який треба берегти”? Що вас на це мотивувало?
-Мені близькі цінності цієї команди. Я дуже їх люблю, стежу і давно хотіла чимось їм допомогти. Реставрація — взагалі дуже моя історія.
Зараз ми з чоловіком реставруємо кілька дідусевих різьблених витворів, та автентичні вікна у квартирі, де буде моя майстерня. В планах і відновити мереживну веранду, створену моїм дідусем. Марічка Козакевич прийшла до мене з пропозицією зробити ілюстрований календар із зображенням архітектурних пам’яток і об’єктів Франківська. Щойно ми затвердили фінальний варіант постеру і календаря, Марія запропонувала зробити це все інтерактивним і ми разом взялися і за це. Ще одну справу для ініціативи “Франківськ, який треба берегти” ми зробили разом з моїм учнем, Дмитром, якого навчаю акварелі — запропонувала йому намалювати відреставровані двері, а на основі малюнку зробити листівку.
Ми узгодили цю ідею з Марічкою і все вийшло! Думаю, що це не остання наша співпраця.
-Знаємо, що у вас є майстерня “Коцюбинського, 10”, розкажіть як придумали назву та для чого вона?)
-Майстерня отримала своє ім‘я, успадкувавши адресу місця, де вона знаходилась від самого початку. Там її заснував мій дідусь Михайло Стринадюк. Дідусь був різьбярем, годинникарем і столяром. Свої перші 6 років я провела поряд з дідусем і бабусею, а потім, після розлучення батьків, часто бувала в майстерні. З дитинства бачила творення історії «Коцюбинського, 10», а тоді – як майстерня згасла. По смерті моїх дідуся і бабці місце і дім занепали. Минулого року я повернулась туди вперше за 13 років і відчула, що маю щось робити, бо мені болить. Завдячую дідусеві тим, що маю тягу до мистецтва і займаюсь творчістю.
Збереглось кілька дідусевих витворів, скриньки і легендарна інкрустована люлька. За такою люлькою колись люди їхали з-за кордону, спеціально до нього. Усвідомила, що мушу запустити цю історію наново. Поки не маю змоги відтворити майстерню там, де вона знаходилась географічно, де її створив дідусь, але зібрала до купи все, що залишилось. Тепер у неї нове життя. Вірю, що кожен з нас носить в собі свою майстерню, а за спиною крила рідних людей, і немає значення, де ми географічно. Зараз майстерня «Коцюбинського, 10», живе за адресою Грушевського, 20. Поки там триває ремонт, але зовсім скоро ми запустимось.
Також важливим є те, аби жити там, де твориш. Так було в діда. В одній кімнаті в будинку була майстерня, в іншій — кухня, піч, і лежак. Там дідусь їв смачні бабусині страви, мав обідній сон, а далі йшов в сусідню кімнатку і брався до роботи. Життя і творчість, його ремесло, були тісно переплетені. Мені бачиться їхнє з бабцею життя дуже аскетичним, але дідусь його інкрустував і прикрашав, як робив це з авторськими люльками і скринями. Вжиткові речі (шафа, яка знаходиться в майстерні чи маленький столик, за яким всі обідали) — прикрашені дідусевою інкрустацією і різьбою. Також у діда Михайла було багато учнів, зокрема він навчив мого тата робити майже все, що вмів сам. В мене є приклад татової різьби, настінний хрестик, виконаний дуже майстерно і зі смаком, інкрустований крихітними металевими вставками.
В майстерні зосереджене все, чим я займаюся: принти, друк (офорт, лінорит), акварель, графдизайн. Це моя можливість вийти в офлайн і більше спілкуватися з людьми. Маю в планах також спробувати одноколірний шовкотрафарет. Також тут я даю приватні уроки акварелі для дітей (переважно підлітки) і дорослих. Кожна з моїх діяльностей перетинається з тим, що робив дідусь. В якійсь мірі я інтерпретую і те, що було раніше. Якби на його вирізьблені на дереві орнаменти наносити фарбу і робити відбитки — це було б моєю трансфомацією його творчості. Я теж вирізьблюю форми, але на більш піддатливих основах, ніж дерево. Мрію, що з часом в нас в майстерні з‘явиться різьбяр і він робитиме для нас форми під вибійку, ми будемо принтувати тканини і шити з них одяг. Мрію зібрати навколо майстерні маленьку команду людей, з якими перетинатимуться мої цінності і любов до автентики, а також про різні творчі колаборації з людьми, яким близьке те, що я роблю.
