Останній пункт призначення – Шацькі озера. Дорогою до них дізнаємось, як зробити ведмедів щасливими, вигодувати оленя із пляшечки і про те, що люди бувають більш дикими, ніж тварини.
Ведмеді Мир і Надія – брат і сестра. Вони народились, коли почалась війна, тому їх так назвали, пише Українська правда.
270-кілограмовий Мир спить у гамаку. Нині життю 4 ведмедів нічого не загрожує. Є ще 14-річна Маша і 18-річна Діна, мати Миру і Наді.
Вони живуть на території 2,5 га Центру реабілітації диких тварин Галицького національного природного парку, що на Івано-Франківщині, риють собі барлоги, шукають мурашники і горіхи, які працівники спеціально розкладають у важкодоступні місця і навіть впадають у сплячку. Це – показник того, що умови тут наближені до природніх.
У херськонському гідропарку було інакше. Там тварини були у клітці і розважали людей. Старого ведмедя, батька Миру і Надії, приспали. Він не дожив півроку до тієї миті, коли зоозахисники знайшли німецьких спонсорів і домоглися, щоб сім’ю перевезли сюди.
Як зробити ведмедів щасливими
Центр реабілітації – це близько 5 га площі серед лісу. Вже 12 років сюди звідусіль привозять хворих та покалічених тварин. Більшість з них після лікування випускають у дику природу.
Однак деякі більше не можуть добувати їжу самостійно. Тому залишаються тут.
Як-от, ведмеді. Працівники кажуть, що тварини шукатимуть їжу у смітниках. А в кожному селі є мисливець, який має зброю. Їхня доля у природі – стати шкурою, яка коштуватиме 1,5-2 тисячі євро.
Крім цього, ведмеді мають стереотипію. Це – розлад, який з’являється, коли тварини живуть у замкнутому просторі. Після цього вони можуть постійно повторювати якісь рухи.
"Ходити по колу – це стереотипія. Або як було у київському зоопарку: ведмедиця розбила собі голову, бо постійно терла її об стінку. Діна теж часом нагадує собі часи в Херсоні і кружляє, а Маша може зайти в клітку і створювати рухи маятника. Але це у них, на щастя, триває нечасто і недовго", – розповідає Володимир, заступник директора з наукової роботи, ініціатор створення Центру.
Основне завдання, каже, – залучати тварин до активного способу життя. Вони повинні гратися, бігати, конфліктувати, купатися. Для цього тут є все.
Ведмідь може піти до лісу, в другу секцію вольєру, розчавити колоду, з’їсти личинки, молоді бруньки, смолу із хвойних дерев, зняти кору, викопати барлогу. До прикладу, найбільший 2-метровий мурашник заповідника, ведмеді вже знищили.
"Позавчора ми їм згодували 12 кавунів, вчора – теж. Люблять яблука, сливи, моркву, рибу, морепродукти, штучний мед, згущене молоко. З їжею у них немає проблем. Ми домовились з гіпермаркетом Metro. Прострочену їжу вони віддають нам", – каже Володимир.
Нещодавно німецький фонд проспонсорував створення електронного реєстру ведмедів, які живуть у неволі в Україні. Відтак, Володимир їздив в експедицію Західною Україною. Каже, близько 40 ведмедів люди утримують у жахливих умовах. Тварин тримають у колибах, ресторанах, відпочинкових комплексах.
"Ведмедів у неволі більше, ніж у дикій природі. Дика тварина повинна жити у дикій природі, а не у клітці. Правило єдине", – впевнений заступник директора.
Як оленя Цезаря із пляшечки годували
Екскурсовод Василь показує нам сіно, яке працівники заготовляють для оленів і муфлонів. Муфлони не водяться в Україні. Це – рогаті гірські тварини. Їх сюди привезли з лісгоспу.
Раптом муфлони починають активно "бекати" і бігти до сітки. Тварини побачили Оксану, працівницю, яка їх годує. До неї муфлони і олені лащаться, мов коти. Ми теж не втрачаємо можливості їх погладити.
"Ми собі балакаємо, не треба підслуховувати. Ми з ними знайшли спільну мову, правда, мої мацьоськи?", – сміється Оксана.
Жінка працює тут вже 3 роки. Каже, якби знала про Центр раніше, то від початку була б тут – дуже любить тварин. Усіх рогатих зараз не видно – сховалися в тінь, у лісі. З іншого боку ліс теж обгороджений сіткою, аби тварини не втекли.
Чому у хижих птахів стріляють, сови виколюють очі, і як тут опинився вовк
У ще одному вольєрі – лелеки. У декого з них – ампутовані кінцівки, у когось – поламані крила. Василь каже, у природі старші пташенята лелек часто викидають менших, якщо мало їжі. А люди їх приносять сюди. Кого вилікували – відпускають. А дехто залишається тут назавжди.
На лелек з однією ногою боляче дивитись.
Працівник центру також розповідає, що часто сюди привозять хижих птахів. Найчастіше – підстрілених. Їх, каже, не люблять мисливці і за найменшої нагоди вбивають. Вони – найбільші супротивники. Тому тут є фазани, яструби, орли, канюки степові, орлани, соколи.
Канюків і орланів привезли до Центру, конфіскувавши у вуличних фотографів. Люди, які цим займаються, вишукують гнізда у природі, забирають пташенят, вирощують і приручають їх сидіти на руці. Вони зовсім неадаптовані до природніх умов, тому випускати їх не можна.
Канюків, лелек і сов маленькими пташенятами сюди приносять найчастіше. Щороку їх виходжують і відпускаємо. Ми помічаємо, що в однієї із сов немає ока.
"Найчастіше сови травмуються від фар авто уночі. Вони засліплюють птахів і ті можуть наштрикнутись на гілку, як ця", – пояснює Василь.
Є тут і лисиці. Їх – 6. Більшість привезли із притравочних станцій, де на них тренують собак. Одна з лисиц виглядає задоволеною. Їй зробили драбину і гніздо на дереві після того, як помітили, що вона любить сидіти на гілці.
Є також єнотовидний пес, який нині ховається у хатинці, дикі качки, чаплі, лебеді, зайці та черепахи. Більшість з цих тварин постраждали від рук людей.
Нещодавно тут були навіть дикі коти. Самець і самка потрапили у капкан на Закарпатті. У них були поранені лапки, їх підлікували – і випустили в гори.
Йдемо далі і бачимо знак "До вовка". Їх, каже Василь, було 2. Але один постійно намагався втекти, тому його випустили. Нині тут – вовчиця Петра. Маленькою її вилучили у браконьєрів і віддали до рівненського зоопарку, а звідти вовчиця потрапила сюди.
Звірі тут не завжди веселі і спритні, у кожного з них – своя історія і сила довіритись людині знову. На покалічених тварин дивимось з болем, на здорових – з цікавістю, на працівників – з гордістю. Зрештою, обіцяючи повернутись, вирушаємо до Шацьких озер.
.jpg){kind=link}